Відродження - Стівен Кінг
Погода була картинно-досконалою: низька вологість, небеса відтінку невинної блакиті, температура близько сімдесяти градусів[163] — і так день у день. Іноді лило, як з відра, та переважно вночі. Якось увечері я почув, що ведучий прогнозу погоди на ТБ Джо К’юпо називає це «чуйним дощем». Він додав, що такого прекрасного літа, як нині, не бачив за всі тридцять п’ять років своєї роботи.
У Міннеаполісі відбувся матч «Усіх зірок», регулярний бейсбольний сезон відновився, і з наближенням серпня в мені зажевріла надія, що я повернуся в Колорадо, так і не побачившись із Чарлі. Подумалося, що в нього міг статися четвертий інсульт, цього разу з летальним кінцем, тому я позирав одним оком на сторінку некрологів у газеті «Портленд прес геральд». Не зовсім надіючись, а проте…
«Та ну, бля, — подумав я. — Насправді я надіявся».
Під час місцевих новин 25 липня Джо К’юпо з жалем повідомив мені та решті телеглядачів з півдня штату Мен, що все хороше колись закінчується і вже у вихідні на Нову Англію посуне смуга гарячого повітря, у якій тепер шквариться Середній Захід. Весь останній тиждень липня стовпчик термометра показуватиме близько дев’яноста п’яти градусів[164], та й серпень обіцяє бути не кращим, принаймні на початку. «Шановні глядачі, перевірте свої кондиціонери, — порадив К’юпо. — Цю пору літа недарма охрестили собачою спекою».
Того вечора мені подзвонив Джейкобз.
— Неділя, — сказав він. — Чекаю тебе не пізніше дев’ятої ранку.
Я пообіцяв, що буду.
* * * * *
Щодо спеки Джо К’юпо мав рацію. Вона прийшла у другій половині суботи. Коли я сідав в орендований автомобіль о пів на восьму ранку неділі, дихати вже не було чим. Дороги були порожні, тож до «Козячої гори» я домчав досить-таки швидко. Підіймаючись нагору до головних воріт, помітив, що бічна дорога, яка вела до Вершини неба, знову відкрита, важкі дерев’яні ворота хтось відчинив.
Мене чекав охоронець Сем, одначе вже без уніформи. Одягнений у джинси, він сидів на опущеному відкидному борті пікапа «такома» і їв бейґл[165]. Коли я під’їхав, він акуратно поклав їжу на серветку й неквапом підійшов до моєї машини.
— Вітаю, містере Мортон. Раненько ви сьогодні.
— Машин немає, — відповів я.
— Ага, коли літо, найлегше їздити в цей час. Масюки[166] юрмиськами посунуть на пляжі пізніше. — Він подивився в небо, яке з блакитного вже перемінилося на маревно-біле. — Нехай жаряться й заробляють собі рак шкіри. А я додому подамся, дивитимусь ігри «Сокс» і холонутиму під кондиціонером.
— Що, зміна скоро закінчується?
— Тут більше ні в кого немає змін. Заре дзвякну містеру Джейкобзу, скажу, що ви приїхали, і все. Роботі кінець.
— Що ж, тоді гарного кінця літа. — Я простягнув йому руку.
Сем її потис.
— А не знаєте, що він задумав? Я не розпатякаю, у мене ж контракт.
— Сам знаю не більше, ніж ви.
Він підморгнув мені, наче хотів сказати: ми обидва чудово знаємо, що ти брешеш, — і махнув рукою, щоб я проїжджав.
Перш ніж дорога зробила перший поворот, я встиг побачити в дзеркало заднього виду, як він бере свій бейґл, хряскає заднім бортом «такоми» й сідає за кермо.
І все. Роботі кінець.
Якби ж я міг сказати те саме.
* * * * *
Джейкобз поволі й обережно спустився з ґанку мені назустріч. Лівою рукою він спирався на ціпок. Рот у нього перекосило ще сильніше, ніж колись. На парковці я побачив одну-єдину машину. І одразу ж її впізнав: маленький охайний «Субару Аутбек» із наліпкою на задньому борті: «ВРЯТУЄШ ОДНЕ ЖИТТЯ — І ТИ ГЕРОЙ. ВРЯТУЄШ ТИСЯЧУ — І ТИ МЕДСЕСТРА». У мене все опустилося всередині.
— Джеймі! Який я радий тебе бачити! — «Бачити» вийшло як «башити». Він простягнув мені руку, в якій не було ціпка. Йому це далося з помітним зусиллям, однак я все одно її не потиснув.
— Якщо Астрід тут, вона мусить поїхати, негайно, — різко промовив я. — І не думай, що я блефую, бо доведу тобі, що це не так.
— Джеймі, спокійно. Астрід за сто тридцять миль звідси, потроху одужує у своєму затишному гніздечку на півночі Рокленда. Однак її подруга Дженні люб’язно погодилася допомагати мені, поки я завершую свою працю.
— Я чомусь сумніваюся, що це має щось спільне з люб’язністю. Виправ мене, якщо я помиляюся.
— Ходімо всередину. Тут така задуха. Пізніше поставиш свою машину на паркувальний майданчик.
Навіть спираючись на ціпок, Джейкобз дуже повільно долав сходи ґанку, а коли похитнувся, мені довелося його підхопити й підтримати. Рука, за яку я його взяв, була на дотик не набагато товща за кістку. Коли ми зійшли на горішній майданчик, він засапався і дуже важко дихав.
— Мені треба перепочити, — видихнув він і впав у шейкерівське крісло-гойдалку[167], одне з тих, що були розставлені вздовж ґанку.
Я сів на поруччя й уважно на нього подивився.
— А де Руді? Я думав, він твій медбрат.
Джейкобз подарував мені свою дивну усмішку, ще кособокішу, ніж раніше.
— Невдовзі після сеансу, який я провів із міс Содерберг у східній залі, Руді й Норма обоє подали заяви на звільнення. Джеймі, знайти нині хорошого помічника практично неможливо. За винятком присутнього тут, звісно.
— Тому ти найняв Ноултон.
— Так. І, повір мені, не схибив. Вона більше забула про догляд за хворими, ніж Руді Келлі коли-небудь взагалі знав. Дай мені, будь ласка, руку.
Я допоміг йому зіп’ястися на ноги, й ми зайшли всередину, у приємну прохолоду.
— На кухні є сік і випічка до сніданку. Бери все, що на тебе дивиться, і приходь
