Лазарус - Світлана Тараторіна
— Дивно,— проказав Тюрин, намагаючись вище піднятися на подушці,— а я запам’ятав зовсім інше. Ви билися з людьми Голубєва, потім увірвалися кощі та з’явився Змій.
— Не знаю, що вам там привиділося. Зважаючи на ваш стан, усяке могло бути. Але я кажу те, що бачив на власні очі.
Кендрик отямився, тільки-но відтягнули на версту від печаті. Нічого не пам’ятав, усю дорогу плакав і кликав маму. Професору довелося і йому влити рятівне зілля. Живий сік омолодив гімназиста до рівня безсловесного немовляти.
Василина кілька днів перебувала під наглядом лікарів. Відбулася кількома синцями. Пам’ятала, як її викрали, але час у печаті ніби стерся.
Вальдемара Голубєва поховали з великою пошаною, як захисника міста від кощів. Гальванеску залишився під завалами. «Почив поруч з кумиром»,— сказав Фердинанд Іванович.
Кирилівська церква встояла, але пагорб, ніби вичавлений лимон, укрився проваллями і ямами. Кажуть, з-під землі й досі лунає дзуміння кощів.
— Якщо хочете знати про Апі,— скривився Рапойто-Дубяго,— то вона пішла. Це і Кендрик підтвердить. Не сидить більше у мене голові і, сподіваюся, не повернеться.
— А Топчій?
— Його ми не знайшли,— обережно промовив людополіціянт.— Я переглянув його речі. Ви не повірите, але досить довго Парфентій був агентом Четвертого відділу. А у нас усі думали на вас.
Тюрин згадав про попередження Скалонне. Тільки він здогадувався, що у поліції було два «кроти».
Місто поверталося до життя. Кияни ще боялися відпускати дітей, але ґрати з вікон потроху знімали, витягували розведений фенікс із рам. У перший тиждень спокою через це згоріло з десяток будинків. Містяни за звичкою сторожко озиралися на галасливих пожежників, а потім посміювалися з необережних погорільців. Сміх звучав так буденно, що до нього без жодної образи приєднувалися і самі винуватці пригод.
Оговталася пустотлива Ямська, на Думську повернулися жовтобілетниці всіх кольорів і видів.
На Міській думі, як у дні імператорських іменин, вивісили штандарти. Власник цирку Крутиков оголосив про відкриття нової вистави — «Дресировані кощі».
Газети розносили новини зі світу. Кощі зникали.
На початку березня у синематограф Шанцера приїхав новий фільм про очікуваний початок війни на заході. Здавалося, що на тлі загальної перемоги війна довго не протримається.
Нарешті Балабухи оголосили, що їм удалося відновити виробництво сухого варення. Залізниця переможно запевнила про готовність розвозити дорогоцінний скарб Імперією. Після цього видихнули навіть маловірні. Людиноподібні й люди, як і до навали 1913, одними вулицями пішли у своїх справах.
*
Тюрин спостерігав, як сірі ворони розсілися на тополях і вряди-годи озиваються до перехожих галасливими прокльонами. Бібіковським бульваром, незважаючи на нещодавній дощ, походжали святково вбрані дами і франтуваті кавалери. Імпозантний пан підняв капелюха і здивовано завмер. Вітер здійняв пшеничні кучері. Відьма, яку тримав під руку, зловила погляд. Чорні брови вигнулися у дугу. Вона мить роздивлялася Олександра Петровича, потім елегантно вклонилася і потягла кавалера далі. Сищик упізнав мадам Гінду і лжеперелесника Тартарова.
Над головою крякнула ворона. Тюрин сумно посміхнувся і подумав, яке абсурдне почуття прекрасного у долі: угорі картини — темні птахи — передвісники лих, а внизу — безтурботні перехожі. Обидві сторони відчувають присутність зла, але тримають нейтралітет. Іноді все, що ти можеш,— зупинитися і спробувати насолодитися моментом.
— Олександр Петрович? — вражено перепитав сивобородий чоловік і сів поруч.— Радий, що ви... цілий.
— Професор Голубєв,— ледь підняв картуза Тюрин і посунувся.
Волосся вченого зовсім побіліло, очі запали.
— Мені прикро через вашу втрату.
— Не треба, я знаю, ким був мій син. І вас не звинувачую,— озвався Голубєв і на хвильку замовк, а потім, ніби боячись, що його переб’ють, швидко закінчив,— мені сказали, то був удар.
— Якщо хочете так думати. Я бачив Змія.
Посмішка, наче приклеєна, застигла на обличчі Голубєва.
— Більше за вміння вірувати я поважаю відсутність сумнівів. Таке просте почуття притаманне як людям, так і мерзоті. Мій син його мав. Судячи з вашої історії, помер, щиро переконаний у власній правоті. І це добре. Я справді радий,— професор кинув оком на поліціянта і знову похилив голову.— Знаєте, мені видається найбільшою іронією долі, що з усієї Археологічної комісії у живих залишився лише я — єдиний, хто ніколи не вірив. Навіть після того, що ми відімкнули і що знищили. Мабуть, ваш батько це передбачав. У 1897-му він надіслав мені листа. Я так розумію, це передсмертна записка. Чергова маячня божевільного, але... тримайте,— Голубєв простягнув конверт.
— Чому саме зараз?
— Ваш батько велів віддати це вам, коли я сам утрачу сина,— професор ще більше схилив голову, ніби пильно роздивлявся зображення у калюжі під ногами.— Тоді я посміявся, хоча листа чомусь зберіг. Іноді він просто знав, що по-іншому неможливо. І незважаючи на це, продовжував боротися. Ваш батько завжди прагнув зламати долю.
Останні слова ніби забрали всю енергію. Професор осів, потупив погляд. Хвильку сиділи мовчки. Потім Голубєв важко підвівся і без слів попрямував бульваром.
*
Перетц вирушав на пошуки Зархосії. Як і Рапойто-Дубяго, знайшов у печері лише мертвих і поранених, але, на відміну від людополіціянта, щиро повірив словам Тюрина.
— Змій отримав волю, дорогий Олександре Петровичу. І якщо залишив це місто, то лише заради Зархосії,— торочив Фердинанд Іванович, скручуючи дорожню мапу.— Як думаєте, чому кощі зупинилися?
— Мене більше турбує, коли вони з’являться знову.
Професор спохмурнів, але вже за мить сердечно поплескав поліціянта по руці.
— Обадії досі не бачили. Місто оговтується. Може, тікаймо зі мною? Нові пригоди чекають.
— Моє серце належить Києву,— посміхнувся Тюрин.
— Так-так,— утер сльози Перетц і по-змовницькому підморгнув.— Києву і ще комусь. І це правильно: захищати можна лише своє — лише те, що любиш по-справжньому.
Він кілька секунд боровся з собою і таки кинувся Тюрину на груди.
— Знову бовкну дурницю, але послухайте старого друга. Хай що сталося у тих печерах, хай ким зробило вас життя, є лише одне питання, яке потребує відповіді. Питання Змія: чи готові ви прийняти самого себе? Тільки так можна бути щасливим, а отже, робити щасливими інших.
Ворон крякнув двічі. Поліціянт розпечатав батькового листа.
Сину,
сьогодні я ляжу під ніж доктора Гальванеску. Хочу востаннє поборотися з долею. Не думай, що я здався. Голос Апі роз’їдає мозок. Але я готовий терпіти. Мене лякає інше. Я слабшаю. Ще у маєтку мені присудили жити не більше року. Відтоді спливло п’ять. Я завжди квапився жити. І тепер хочу встигнути ще раз спробувати тебе врятувати.
...Навіть зараз бісова Апі вовтузиться у