Лазарус - Світлана Тараторіна
І раптом усе заспокоїлося, наче хтось наказав штормовим хвилям розійтися й оголити холодне мертве дно. Стало нестерпно тихо. У туман, що вже застилав мозок, увірвалася сліпуча білина. Тюрин збагнув, що брама відчинилася. Наступні миті були найприємнішими. Зникли біль, страх і шаленство. Звуки згасли. Постаті розчинилися. Залишилося світло і той, хто з нього народжувався. З жахом і майже еротичною жагою Тюрин чекав на появу чудовиська. Він розплющив очі й побачив, як зі світла вийшла звичайна людина.
Печера ще раз здригнулася, але вже від несамовитого жіночого крику. Століття чекання, череда невисловлених слів, благання, туга і ненависть з’єдналися у прадавньому рику. Виття армії кощів вихопилося з горла Апі.
Чоловік не зупинився. Навіть не глянув у її бік.
Олександр Петрович бачив, як у відповідь на погляд людини зі світла одна з завмерлих статуй поворухнулася, розвернула залите ненавистю лице і гойднулася вперед. У руці Голубєва блиснуло ребро. Тюрин завмер у жахливому очікуванні.
...Голубєв вищий за чоловіка зі світла, дужчий. Той не чинить опору, і клинок з легкістю входить у груди. Тюрин тамує подих, хоча знає, що легені вже мертві й це лише вибрик мозку. Обличчя двоголовця змінюється. Жага вбивства поступається місцем подиву. Голубєв випускає зброю, тіло обм’якає і сповзає на підлогу. Клинок падає. Тюрину здається, що його встигає перехопити вовкулака. На обличчі Топчія застигає щаслива усмішка, ніби цієї миті він чекав усе життя.
Осяйний чоловік неушкоджений. Він продовжує ходу.
Поліціянт понад усе хоче уникнути зустрічі. Намагається відвернутися, знайти Василину, поглянути, хто ще вцілів, але не може. Мусить дивитися, як наближається істота. Мусить щось попросити. Боги люблять виконувати бажання. Так казав професор. Але що? Що варте уваги бога, з чим можна звернутися до Змія, щоб прохання було почуте? Щоб той захотів виконати благання? Зробитися людиною, прожити інше — справжнє — життя? Так, це потаємне, істинне бажання. Але як можна просити за себе, коли весь світ стоїть на порозі знищення? Хотіти порятунку і щастя для тих, кого любиш, для всіх людей і видів? За це можна покласти життя...
Осяйний чоловік з дитячим обличчям і ясним, наче молоде вино, волоссям лагідно усміхнувся. Він не нахилявся, але обличчя опинилося на відстані подиху. Тюрин міг роздивитися кожну рису мінливого, неповторного і прекрасного лику. Очі горіли золотом, як і в Апі, але були зміїними, з чорною розкритою раною зіниць!
І раптом Тюрин знайшов відповідь на своє ж питання: той, кого бачить перед собою,— історична аномалія, унікальний вид, такий самий неповторний, як і відживлений. Союз Апі й імператора мав бути безплідним, сама природа кричала, що людина і змієнога князівна не можуть мати нащадків. Але Обадія Змій — наполовину людина, наполовину нечисть — з’явився на світ усупереч усім законам. І став легендарним воїном, царем людиноподібних не за фактом народження, а за власним вибором. Він знищував людей, утверджуючи право людиноподібних, боровся зі своєю людською сутністю і боявся зустрічі з матір’ю. Не міг пробачити, що вона його покинула, але найбільше страшився свого віддзеркалення в її очах. Кого б побачила змієнога богиня — людиноподібного чи людину? Наприкінці життя Змій знайшов відповіді. Пішов на смерть, щоб зупинити війну, бо нарешті примирився зі своєю сутністю.
Тюрин зібрався на думці. Миру — ось чого зажадає від бога. Миру для людей і нечисті, для кожного найгидотнішого, найдрібнішого і найвеличнішого виду. Миру задля об’єднання! Але не встиг відживлений розтулити вуста, не встигла думка оформитися у слова, як Змій прошепотів:
— Вибір ш-ш-ще попереду і він вж-ж-же з-з-зроблений, людино.
Довгим роздвоєним язиком осяйний чоловік торкнувся чола.
VIII
В середині січня стало зрозуміло, що кощі відступили. Подейкували, тікають у ліси. Бачили, як великі зграї прямують на південь. Ті, що залишилися у місті, припинили чинити опір, ніби в них вимкнули годинниковий механізм. Кощі ховались у льохах, під мостами, тинялися у міських садах і на кручах. Іноді збиралися на площах і сумирно давали себе знищити.
Ще за якийсь час голодних диких почали знаходити мертвими. Лікарі оголосили про невідомий мор, і це спричинило нову хвилю паніки. На кожному кроці запопадливі дільці почали пропонувати захисні маски і рятівні мікстури. Міська дума постановила закупити партію за гроші міста. Злі язики подейкували, що рішення пропхав гласний Добринін, який пристав до спілки з депутатом від нечисті Йоффе. На щастя, швидко стало зрозуміло, що хвороба косить лише тупих немертвих.
З’явилися люди і людиноподібні, що закликали рятувати сумирних кощів в очікуванні на вакцину. Люди і людиноподібні єдиним фронтом стали вимагати скасування «Заборони про приховування кощів». Після стількох утрат і страждань зринула надія повернути близьких. Голодних почали ловити і передавати родинам.
Перші дні зализування ран поліція мало реагувала на самоуправство. Але навіть спокійні кощі становили загрозу, їхні укуси так само перетворювали. Після кількох нападів на членів родин, які намагалися піклуватися про голодних диких, міська влада вибухнула новими відозвами і суворими обмеженнями. Кощі мали зникнути з Києва. Найгуманнішим способом визнали створення резервацій на Півдні.
Тюрин мало пам’ятав про те, що відбувалося після відімкнення печаті. Рапойто-Дубяго розповідав, що вже попрощався з життям, коли кощі несподівано розвернулися до церкви і почали пробиватися до підземелля.
— Ми зрозуміли, що то до вас. Казна-що коїлося. Прибіг Дмитро Донцов і потягнув нас до каплички, де ви зайшли. Його хлопці билися, як скажені, але до печер хіба з десяток дотягло. Люта січа була, я вам скажу,— завжди стриманий Рапойто-Дубяго тремтів, знову переживаючи битву.
Виявилося, що вибух розкидав кощів і будівлю, але дивом не пошкодив входу. У якийсь момент перетворені відступили. «Завмерли, як боввани, хоч серпом коси»,— на манір Парфентія, описав людополіціянт.
— Доходимо до кінця печери й бачимо таку картину: всі непритомні. Панна Айвс ще й без одягу. Гальванеску з кулею у животі. Голубєв мертвий. Досі не відомо від чого. Його забрали двоголовці, а ми — всіх вас. Тільки й устигли, що кожному по ложці живого соку влити. Професор із собою для хоробрості прихопив,— посміхнувся Рапойто-Дубяго і здивовано поглянув на Тюрина.— І що характерно, пробиралися ніс до носа з чорносотенцями і навіть не перестріляли один
