Необхідні речі - Стівен Кінг

Але якщо це так, хто розбив вікна Вілмі Джерзик?

– До того ж із часом усе так дивно, – пробурмотів він і неспокійно перекотився на інший бік.

Джон Лапойнт пробув із загоном карного розшуку, який протягом вечора неділі відстежував пересування Нетті – з доступних джерел. Вона сходила до Поллі з лазаньєю. Сказала Поллі, що, напевно, сходить у нову крамницю «Необхідні речі» дорогою додому й побалакає з власником, Лілендом Ґонтом, якщо він там є: Поллі сказала, що Ґонт запросив її подивитися того дня на якийсь виріб, і ще Нетті збиралася повідомити Ґонту, що Поллі, мабуть, зазирне, хоча її долоні в досить кепському стані.

Якщо Нетті таки зайшла в «Необхідні речі», якщо провела там якийсь час (роздивлялася товари, розмовляла з новим продавцем, якого всі в місті вважають таким чарівним і з яким Алан досі не познайомився), це херить її вікно можливостей і знову відкриває ймовірність невідомого кидача каміння. Але ж ні. Магазин був зачинений. Ґонт сказав Поллі, яка таки зайшла пізніше, та операм, що Нетті тут і сліду не було, відколи вона заходила й купила абажур із карнавального скла. У будь-якому разі, ранок він провів у підсобці, слухаючи класичну музику й вносячи товари в каталог. Якби хтось постукав, він, певно, все одно не почув би. Тож Нетті, мабуть, пішла одразу додому, і так у неї залишився час робити те, що Аланові здається таким неправдоподібним.

Вікно можливостей Вілми Джерзик було ще вужчим. У її чоловіка якась теслярська майстерня в підвалі. Він пробув там уранці в неділю приблизно з восьмої до десятої. Побачив, що запізнюється, тому, за його словами, вимкнув машинерію й піднявся, щоб одягнутися для меси об одинадцятій. Вілма, як розповів він поліцейським, була в душі, коли він зайшов у спальню, і Алан не мав жодної причини сумніватись у свідченнях новоспеченого вдівця.

Мабуть, було так: о дев’ятій тридцять або дев’ятій сорок Вілма виходить з будинку для об’їзду кварталу Нетті. Піт у цей час у підвалі, виготовляє шпаківні абощо і гадки не має, що вона кудись пішла. Вілма прибуває до Нетті приблизно за чверть десята – щойно кілька хвилин після того, як Нетті вирушила до Поллі, – і бачить прочинені двері. Для Вілми це першокласне запрошення. Вона паркується, заходить усередину, вбиває собаку, за імпульсом пише записку й іде геть. Ніхто з сусідів не пригадує Вілмин яскраво-жовтий «юґо» – нестиковка, але навряд чи доказ, що його там не було. Більшості сусідів усе одно не було вдома – по церквах або виїхали за місто.

Вілма їде назад до свого будинку, піднімається нагору, поки Піт вимикає стругальний верстат, пилу чи що там, і роздягається. Коли Піт заходить у ванну, щоб змити тирсу з рук, перед тим як надягнути пальто й краватку, Вілма тільки-но заходить у душ, певно, намочилася лише з одного боку.

Те, що Піт Джерзик почув, що його дружина в душі, – єдина логічна річ у всьому цьому бардаку. Штопор, яким убили пса, – смертельна зброя, але коротка. Їй довелося б змити кров із рук і пальців.

Вілма заледве пропускає Нетті з одного боку, а тоді заледве пропускає свого чоловіка з іншого. Таке можливо? Так. Дуже малоймовірно, але можливо.

Тому відпусти все це, Алане. Відпусти і йди спати.

Але він не міг, бо все одно це херня. Повна херня.

Алан перевернувся на спину. Почув, як годинник унизу, у вітальні, тихенько вибиває четверту. Це його взагалі ні до чого не приводить, але він не міг просто припинити розмірковувати.

Він спробував уявити, як Нетті терпляче сидить за кухонним столом і пише «ЦЕ ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ» раз за разом, а менш ніж за двадцять футів лежить її улюблений песик, мертвий. Ну просто не міг такого уявити, хоч як намагався. Те, що спочатку виглядало як ворота в цей конкретний сад, тепер дедалі більше здавалося хитромудрою картиною з воротами на високій неприступній стіні. Таким собі trompe-l’oeil[87].

Чи дійсно Нетті пішла до будинку Вілми на Віллоу-стріт і побила вікна? Алан не знав, але знав, що Нетті Кобб – особливо цікава персона в Касл-Року… божевільна, що вбила свого чоловіка й провела стільки років у «Джуніпер Гілл». У рідкісних випадках, коли вона відступала від звичних справ, її помічали. Якби вона пішла тинятися по Віллоу-стріт у неділю зранку – мабуть, бурмочучи собі щось під ніс і точно плачучи, – її б помітили. Завтра Алан почне оббивати пороги між будинками й ставити запитання.

Урешті-решт він почав засинати. Образ, що супроводив його в дрімоту, – купа каміння з запискою, припасованою до кожного каменя. І він знову подумав: «Якщо не Нетті кидала їх, то хто?»

9

Коли передсвітанкова пора понеділка почала змінюватися сходом сонця й початком нового цікавого тижня, молодик на ім’я Рікі Біссонетт вигулькнув з-за огорожі, що оточувала пасторат баптистів. Усередині чепурного, як когутик на патичку, будинку сном праведних і доброчесних спав преподобний Вільям Роуз.

Ріккі, дев’ятнадцятирічний і не переобтяжений мізками парубок, працював у «Суноко» Сонні Джекетта. Він зачинився ще кілька годин тому, але сидів у конторі, очікував, доки стане достатньо пізно (або рано), щоб трішки розіграти преподобного Роуза. У п’ятницю вдень Ріккі зазирнув у нову крамницю й розговорився з її власником, цікавим дідусем. Слово за слово, у якусь мить Ріккі усвідомив, що переповідає містерові Ґонту свої найглибші, найпотаємніші бажання. Він назвав ім’я однієї молодої – дуже молодої – актриси-моделі й повідав містерові Ґонту, що він би що завгодно віддав за парочку фотографій цієї малої без одягу.

– Знаєте, у мене є те, що може вас зацікавити, – сказав містер Ґонт.

Він роззирнувся по магазину, ніби хотів упевнитися, що окрім них двох нікого немає, тоді підійшов до дверей і перевернув табличку з «ВІДЧИНЕНО» на «ЗАЧИНЕНО». Ґонт повернувся до свого місця біля касового апарата, понишпорив під стійкою й вигулькнув з непідписаним конвертом із манільського паперу в руках.

– Гляньте на ці, містере Біссонетт, – запропонував містер Ґонт, а тоді підморгнув, наче бувалий розпусник. – Думаю, ви будете вражені. Та що там, навіть приголомшені.

Результатом був радше шок. Це була саме та актриса-модель, яку Рікі жадав – не інакше! – і вона була не просто гола. На деяких фотографіях вона була з одним відомим актором. На деяких – із двома відомими акторами, один із яких їй у дідусі годився. А ще на інших…

Але перш ніж він устиг побачити інші (а здавалося, їх там із п’ятдесят, якщо не більше, чудових глянцевих кольорових фотографій вісім на десять), містер Ґонт вихопив пачку в нього з рук.

– Це ж..! – ковтнув хлопець, промовляючи ім’я,