Необхідні речі - Стівен Кінг
Правильно. І все одно він не міг викинути думку про те, що каміння принесли вже з причепленими записками. Не мав жодної конкретної причини так думати, але це здавалося правильним… те, що ти очікуєш від дитини або когось, хто мислить як дитина.
Когось на кшталт Нетті Кобб.
Облиш це… відпусти!
Але він не міг.
Поллі торкнулася його щоки.
– Я дуже рада, що ти прийшов, Алане. Мабуть, у тебе також був жахливий день.
– Бували й кращі, але він уже скінчився. Ти також це облиш. Поспи трохи. Тобі завтра багато чого доведеться організувати. Принести тобі таблетку?
– Ні, рукам принаймні трохи краще. Алане… – Вона замовкла, але неспокійно засовалася під ковдрою.
– Що?
– Нічого, – відповіла вона. – Це неважливо. Думаю, я зможу заснути тепер, коли ти прийшов. На добраніч.
– На добраніч, кохана.
Поллі перекотилася на інший бік, натягнула ковдру й не рухалася. Якийсь час Алан думав про те, як вона обіймала його, згадував відчуття її долонь у нього на шиї. Якщо їй вдавалося так зігнути пальці, значить, їй дійсно краще. І це добре, може, навіть найкраще, що сталося з ним, відколи Клат подзвонив під час футболу. Якби ж усе й надалі було краще.
У Поллі була трохи зміщена носова перегородка, тож вона почала тихенько хропіти, що Алан вважав радше приємним звуком. Гарно ділити ліжко з іншою людиною, справжньою людиною, що видає справжні звуки… й іноді цупить ковдру. Він усміхнувся в темряві.
Тоді розум повернувся до вбивств, і усмішка зів’яла.
«Думаю, вона врешті-решт дасть мені спокій. Я її ніде поблизу не бачила, тому, думаю, до неї нарешті дійшло».
«Я її ніде поблизу не бачила».
«Думаю, до неї нарешті дійшло».
Справи на кшталт цієї нема потреби розслідувати. Навіть Сіт Томас міг би чітко сказати, що трапилося, після одного погляду на місце вбивства крізь свої трифокальні. Столове начиння замість пістолетів для дуелі на заході сонця, але результат той самий: два тіла в моргу лікарні «Кеннебек Веллі» з Y-подібними розрізами після розтину. Єдине питання – чому це сталося? Він мав кілька запитань, кілька неясних передчуттів, але, без сумнівів, вони розвіються ще до того, як Вілма й Нетті опиняться під землею.
Тепер передчуття були нагальніші, а деякі
(Думаю, до неї нарешті дійшло.)
мали імена.
Для Алана кримінальна справа – наче сад, обнесений високою стіною. Тобі потрібно проникнути всередину, тому шукаєш ворота. Іноді їх декілька, але з його досвіду завжди є принаймні одні, звісно є. Якщо нема, як садівник узагалі заліз туди, щоб посадити насіння? Ворота можуть бути великі, з указівною стрілкою і неоновим знаком «ВХІД» або менші й заплетені таким густим плющем, що доводиться довго блукати, доки знайдеш, але вони завжди є, і якщо блукаєш уже давно, то не боїшся кількох мозолів на долонях від розчищання заростей, а завжди знаходиш їх.
Іноді ворота – це доказ, який знаходять на місці злочину. Іноді – свідок. Іноді – припущення, що міцно базується на подіях і логіці. Його припущення в цій справі: перше – що Вілма дотримувалася давно вкоріненого шаблону знущань і дойобок; друге – що цього разу вона вибрала не ту людину, з якою можна гратися в розумові ігри; третє – що Нетті знову перемкнуло, як тоді, коли вона вбила свого чоловіка. Але…
«Я її ніде поблизу не бачила».
Навіть якщо Нетті справді так сказала, що це змінює? Скільки припущень розбиває те одне речення? Алан не знав.
Він втупився в темряву спальні Поллі й міркував, чи знайшов урешті-решт ворота.
Може, Поллі неправильно почула, що сказала Нетті.
Технічно це можливо, проте Алан у це не вірив. Дії Нетті, принаймні до певного моменту, підтверджували те, що Поллі, за її словами, почула. Нетті не прийшла до Поллі на роботу в п’ятницю – мовляв, хвора. Може, й так, а може, просто лякалася Вілми. Це має сенс. Від Піта Джерзика вони знають, що Вілма, побачивши, що хтось познущався з її простирадл, як мінімум один раз дзвонила Нетті з погрозами. Можливо, наступного дня вона здійснювала й інші такі дзвінки, про які Піт не знав. Але Нетті прийшла до Поллі зі стравою в подарунок у неділю зранку. Чи вчинила б вона так, якби Вілма й далі підливала олії у вогонь? Алан сумнівався.
Далі ще питання з каменюками, якими Вілмі закидали вікна. Кожна записка повідомляла: «Я КАЗАЛА ТОБІ ВІДЧЕПИТИСЯ ВІД МЕНЕ. ЦЕ ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ». Попередження зазвичай означає, що людина, яка його отримує, має більше часу змінити свої дії, але у Вілми й Нетті час закінчився. Вони зустрілися на розі тих вулиць лише через дві години після того, як каміння уразило свої цілі.
Він припускав, що може розібратися з цим питанням, якщо доведеться. Коли Нетті знайшла свого собаку, то, мабуть, очманіла від люті. Так само й Вілма, коли повернулася додому й побачила збитки. Усе, що знадобилося для останньої іскри, – це один телефонний дзвінок. Одна з жінок його зробила… і балон вибухнув.
Алан повернувся на бік, роздумуючи, як добре було в старі часи, коли ще можна було отримати журнал місцевих дзвінків. Якби він міг зафіксувати той факт, що Вілма й Нетті розмовляли перед останньою зустріччю, він би почувався набагато краще. І все одно – варто сприймати той останній дзвінок як належне. Але це не пояснює записки.
«Мабуть, сталося так, – мислив він. – Нетті повертається додому від Поллі й бачить свого собаку мертвим на підлозі коридору. Вона читає записку на штопорі. Тоді пише одне й те ж послання на чотирнадцяти-шістнадцяти листках паперу й складає їх у кишеню пальта. І ще бере жменю канцелярських гумок. Коли дістається до Вілминого будинку, то йде на задній двір. Набирає з чотирнадцять-шістнадцять каменюк і гумками причіпляє до них записки. Вона, мабуть, зробила все це перед тим, як починати кидати каміння: якби вона зупинялася посеред веселухи, щоб до кожного каменя окремо чіпляти записку, це тривало б занадто довго. І закінчивши, вона йде додому, де ще трохи розмислює над трупом мертвого собаки».
Це пояснення здавалося йому зовсім неправильним.
По-справжньому вбогим.
Така історія передбачає хід думок і дій, зовсім не порівнянний із тим, що він знає про Нетті Кобб. Убивство її чоловіка було наслідком довгих періодів знущань, але саме вбивство було імпульсивним злочином, учиненим жінкою, глузд якої зламався. Якщо записи у старих теках Джорджа Баннермена правильні, Нетті точно не писала Албіону Коббу жодних попереджень заздалегідь.
Правильною йому здавалася набагато простіша річ: Нетті повертається додому від Поллі. Знаходить мертвого собаку в коридорі.
