Усі птахи в небі (ЛП) - Чарлі Джейн Андерс

площадці стояла подруга Патриції Дороті, одягнена у квітчасту спідницю та сандалі Birkenstocks. Він навіть міг почути, що вона розказує про бабусю, яка залишила одного з її онуків на березі моря, іншого на краю пустелі, а третього біля підніжжя гір, і тепер не могла згадати, яка дитинаде. Лоуренс здогадався, що Ернесто, чарівник, чий дотик був переповнений чимось органічним, був десь посередині штурмуючих їх дерев.

— Пане Дірт. — Пара хлопців у чорному одязі, з великими рушницями, накинутими на одне плече, забігли у великий офіс. — Там якась атака. Нам потрібно вивести вас звідси.

— Киньте мене, — сказав Дірт. — Захистіть машину. Ось для чого вони тут.

Лоуренс все ще дивився на Дороті. Охоронець прицілився у неї, стріляючи з напівавтомата, що не дало ніякого ефекту. Коли ж він наблизився до Дороті, його голова відірвалася від шиї, наче вона мала батіг з бритви. Чоловік упав на один бік, його голова покотилася в інший. Лоуренс подивився вниз на мертве тіло, вагаючись якусь секунду. Потім він звернувся до Мілтона.

— Треба увімкнути генератор білого шуму, — сказав Лоуренс. — Щось таке, щоб вони не могли чути самих себе. — Лоуренс почекав, чи не стане він німим, але, мабуть, він не порушив своєї обіцянки.

— Про що ви... — сказав чоловік з рушницею.

— До машини, — перебив його Мілтон. — Це поруч. Увімкніть чортовий генератор.

Лоуренс побіг. Він проігнорував Мілтона, який щось закричав йому вслід, охоронці з рушницями тежпочали кричати, щоб він зупинився. Опинившись на сходах, він збіг по них, перестрибуючи по три сходинки за раз. І побіг до освітленого виходу, волаючи:

— Патриція!

Дороті упізнала Лоуренса, коли він вибіг на стоянку. Вона кивнула йому, але не перестала говорити про бабусю та загублених дітей. Лоуренс махнув їй і продовжив бігти вздовж будівлі. Навколо Дороті лежали обезголові тіла чотирьох охоронців.

Генератор увімкнувся раптово, коли Лоуренс знаходився на відстані 10 метрів від нього, поруч з крихітним вікном власної лабораторії. Це був оглушливий рев, і вперше Дороті відреагувала бурхливо. Вона намагалася говорити далі, але спіткнулася на слові. Потім на ще одному.

Лоуренс не почув вистрілу через шум генератора, але побачив, що задня частина голови Дороті відлетіла геть. Вона впала, майже торкаючись тіл убитих охоронців.

Ніхто не подумав вимкнути генератор, тому повітря все ще вібрувало. Лоуренс якусь мить дивився на мертве тіло в довгій квітчастій спідниці, згадуючи, що не так давно він сидів з нею за одним столом. Потім він подумав про те, що Патриція повинна була бути десь тут, і зірвався з місця.

Патриція піднімалася з землі. Лоуренс думав, що вона не вміє літати, але вона вміла. Вона пливла на вітрі, оточена сферою, як повітряна кулька, яку якийсь хлопець втратив на виставці. Патриція була дуже близько до Лоуренса, ближче, ніж за декілька місяців розлуки, але йому не вдалося до неї докричатися. Він зателефонував їй, але вона не чула його — білий шум глушив усі звуки. Він кричав її ім'я, поки не захрип.

Патриція виглядала спокійно, її руки були розведені, як у крилатого ангела. Босі ноги вказували вниз. Вона не мала взуття, а шкарпетки були з помпончиками. Її тінь впала на Лоуренса, і полетіла далі, в напрямку до машини, яка могла створювати червоточину. Він намагався привернути її увагу, але вона була надто далеко. На той час, коли Патриція підлетіла до вершини, вона стала точкою. Але те, що трапилося далі, було легко побачити на віддалі: Блискавки зірвалися з неба, з хмари, якої не було хвилиною раніше, і почали бити по колонах, поки з них не повалив дим. Світло сліпило очі, але він не міг відвести погляду, і знову і знову повторював ім'я Патриції своїм хриплим, задимленим горлом. Лоуренс ледве тримався на ногах, тому що відчував себе розчавленим, а потім побачив її тінь на тлі суцільного приголомшливого білого блимання. Уламки та покручені шматочки машини червоточини почали дощити по долині і майже сягали його гарячого вологого обличчя.

КНИГА ЧЕТВЕРТА
28

Популярний мадригал наспівували майже всі. Жорстка шалена гармонія, пронизана світлом, з гострими кусочками меланхолії. Квартети, квінтети та більші групи ходили по житлових районах або заходили навіть у горілчані закусочні, і розносили мелодію, одіті у скромні чорні костюми. Фонова труба, що звучала на одній ноті, була єдиним застереженням, що ваше серце буде розбите. — Був травень, і — о Боже, — навіть божевільний Карло Джесуальдо. Люди зупинялися, коли щось робили, і слухали мадригал, поки не розчулювалися на сльози. Високі голоси та альти вели свою стрімку мелодію, а потім тенори або баси все руйнували — це виглядало як музичний двобій, якого не можна побачити. Після потопу всі погоджувалися, що мадригал — саундтрек нашого життя.

Діді випала зі своєї скай-панк-групи і приєдналася до восьмиголового хор-мадригалу. У неї був тромб десь глибоко всередині душі, пов'язаний з людьми, яких вона втратила у потопі, або могла дізнатися про це пізніше. І нескінченні розмови, де кожен порівнював свої втрати з іншими трагедіями, лише змушували її відчувати себе скупою. Прості слова: "Мій брат все ще відсутній", Діді хотіла замінити іншими. Їй потрібна була