Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

Дракон звівся на ноги, загарчав і збентежено завмер.

«Малий, що…»

Його слова увірвав звук, схожий на завивання вітру, і з непроглядної темряви небес з’явився Торнак. Його червоне, мов кров, тіло виблискувало мільйонами зірок. Коли він приземлився неподалік від намету Насуади, земля задвигтіла, як під час землетрусу.

Охоронці Насуади переполошено закричали. Торнак недбало махнув правою лапою, і половина криків одразу ж ущухла. За якусь мить із велетенських корзин, які були в дракона на спині, вискочило кілька десятків воїнів. Вони почали трощити намети й убивати вартових, які кидались їм назустріч.

По всьому табору залунали тривожні сигнали ріжків, які заглушав наростаючий шум бою. Судячи з усього, північний бік табору атакував другий загін ворогів.

«Скільки ж їх є? — подумав юнак. — Невже вони нас оточили?»

І раптом його охопила така паніка, що він насилу втримався, щоб не чкурнути навмання в темряву. Лиш одна світла думка не дозволила йому це зробити. Якимось дивом Вершник збагнув, що причиною його страху є фаелнірв.

Не марнуючи ані секунди, він швидко прошепотів цілюще закляття. Утім воно не подіяло. Тоді розчарований Вершник обережно звівся на ноги, підняв Брізінгр і став пліч-о-пліч з Арією. Ворог не примусив довго себе чекати — уже за мить на юнака та ельфійку кинулось п’ятеро солдатів Імперії. А впевненості в тому, що вони зможуть відбити їхню атаку, не було жодної — у надто вже химерному стані перебувала варденська парочка.

І тут на поміч прийшла Сапфіра. Коли між нападниками й варденами залишалося якихось п’ять кроків, вона спершу оглушливо загарчала, а вже наступної миті різко змахнула хвостом і звалила ворогів із ніг. Ті навіть не встигли звестися, як з лабіринту наметів уже вистрибнули Блодхгарм і його помічник Лауфін. Блискавичними змахами мечів ельфи постинали ворогам голови так швидко, що ті навіть не встигли скрикнути. Слідом за Блодхгармом і Лауфіном з’явився невеличкий ельфійський загін.

Тим часом на Вершника та ельфійку кинулось уже десятків зо два ворожих солдатів. Складалося таке враження, що нападники точно знають місце їхнього перебування. Дорогу солдатам Імперії перекрили ельфи, які вмить вишикувались перед Ерагоном та Арією щільною стіною.

І тут на всіх чекала несподіванка. Вхідні запони одного з наметів раптом розчахнулись, і на шеренгу імперських солдатів з відчайдушним криком кинулась Анжела. Розпатлана знахарка була вбрана в червону нічну сорочку й тримала в обох руках по гребінцю для вичісування шерсті. Кожен із них був близько метра завдовжки й мав по боках сталеві зубці, гострі, як швацькі голки. Ерагон добре знав, що навіть найменша подряпинка таким гребінцем може стати смертельною — мікроби з шерсті легко потрапляли в кров і вбивали людину за кілька тижнів.

Мить — і двоє ворожих солдатів уже впали на землю, вражені гребінцями знахарки. Бідолах не врятували навіть кольчуги. Анжела була значно менша за нападників, проте Ерагон не помітив на її обличчі навіть тіні страху — навпаки, з темних очей знахарки так і сипались іскри люті. Розгублені солдати нарешті сяк-так оговтались й оточили Анжелу кільцем, поступово його звужуючи. Невдовзі вона вже зникла за їхніми спинами, а це не обіцяло нічого доброго.

Важко сказати, що сталося б із зухвалою знахаркою, якби не Солембум. Той стрілою мчав табором, притиснувши до голови вуха. А вслід за ним велетенськими стрибками поспішали інші коти-перевертні: двадцять, тридцять, сорок — ціла ватага.

Коли вони накинулись на солдатів, збиваючи їх із ніг і впинаючи в їхні тіла пазурі й ікла, здійнявся справжній шарварок — шипіння, виття, розпачливі крики… І всі ці події, починаючи з появи Анжели й закінчуючи наскоком котів-перевертнів, розгортались так стрімко, що Ерагон майже не розумів, що відбувається. Коли коти-перевертні налетіли на ворогів, ніби рій роздратованих диких бджіл, Вершник тільки очима закліпав. У роті йому страшенно пересохло, а все, що вирувало довкола, здавалося не більше ніж галюцинацією.

«Мерщій до мене на спину!» — вигукнула Сапфіра, вивівши Вершника із заціпеніння, і вигнулась так, щоб йому було зручніше залазити.

«Стривай, стривай», — зупинила її Арія й торкнулася Ерагонової руки, прошепотівши кілька слів прадавньою мовою.

Спливла секунда, друга. Урешті-решт Ерагон таки прийшов до тями. Принаймні тепер він розумів, що знову володіє своїм тілом.

Вдячно глянувши на ельфійку, Вершник кинув піхви Брізінгра на те, що лишилося від його намету, здерся на спину Сапфіри по правій передній лапі й міцно обхопив її шию. Сідла не було, тож гостра луска дракона боляче вп’ялася юнакові в стегна. Це не надто приємне, але до болю знайоме відчуття нагадало Ерагонові його перший політ на Сапфірі.

— Нам знадобиться Дотдаерт, — гукнув юнак униз до Арії.

Та кивнула й помчала до свого намету, що перебував на іншому кінці табору.

За мить після цього Ерагон відчув, як у його свідомість пробує хтось пробитися. Це була не Сапфіра, тому Вершник швидко заходився зводити захист.

«Я хочу допомогти…» — зринув у його голові добре знайомий голос, і Ерагон упізнав Глаедра.

Вершник полегшено зітхнув, прибрав оборонні кордони й одразу ж відчув, як у його свідомість просочується нестримна ненависть до Торнака й Мертага. Це почуття було таке пекуче, що, здавалось, годне спопелити весь навколишній світ.

«Ерагоне, Сапфіро, — знову озвався Глаедр, — увійдіть у мою свідомість. І ти, Блодхгарме, і ти, Лауфіне, і решта ельфів. Дозвольте мені дивитись вашими очима й слухати вашими вухами. А я натомість скажу вам, що слід робити, і поділюся своєю силою, коли в цьому буде потреба».

Тим часом Сапфіра кинулася вперед і полетіла над рядами наметів у той бік, де бовваніла яскраво-червона туша Торнака. Ельфи поспішили слідом за нею, вражаючи всіх ворогів, що траплялися їм на шляху.

Червоний дракон іще й досі був на землі, і це давало Сапфірі певну перевагу. Не гаючи жодної секунди, вона зробила круте піке. Сапфіра хотіла зайти зі спини й зімкнути свої щелепи на шиї ворога. Але в останню мить Торнак помітив її наближення, люто загарчав і припав до землі. Тепер він нагадував мале цуценя, що готувалось до поєдинку з куди більшим суперником.

Ерагон устиг помітити, що сідло на спині Торнака порожнє. Та саме в цей час червоний дракон замахнувсь на Сапфіру своєю могутньою передньою лапою. Білі кігті, зблиснувши в темряві, зі свистом розітнули повітря.

Щоб ухилитись від удару, Сапфіра різко звернула вбік, знісши крилом один з варденських наметів. Земля й небо закружляли перед очима у