Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

* * *

Після захоплення Драс-Леони Насуада неабияк здивувала всіх, заявивши, що варденам не слід залишатися в місті на ніч. Свого рішення вона ніяк не пояснила. Очевидно, їй просто хотілося якомога швидше вирушити до Урубейна, та й Драс-Леона, правду кажучи, аж кишіла шпигунами Галбаторікса.

Перевіривши всі вулиці в супроводі доволі великого загону охорони, Насуада залишила в місті залогу під командуванням Мартланда Рудобородого й відразу ж наказала основним силам варденів покинути Драс-Леону й прямувати на північ уздовж озера. Між армією й Драс-Леоною весь час курсували посланці: через них Мартланд і Насуада обговорювали безліч питань, що стосувалися управління містом.

Ерагон, Сапфіра й маги Блодхгарма тим часом затримались у місті й повернулись до зруйнованого собору, щоб забрати тіло Вірдена і спробувати відшукати пояс Белотха Мудрого. Велетенську купу каміння, яка загороджувала вхід до підземних палат, дракон розкидав буквально за кілька хвилин. Блодхгарм і ельфи знайшли тіло Вірдена майже відразу. Натомість пояс як крізь землю провалився — віднайти його не допомогли навіть спеціальні пошукові закляття.

Облишивши марні спроби, ельфи спорудили зі щитів носилки й перенесли тіло Вірдена за межі міста, на пагорб біля невеличкої затоки. Там вони його й поховали, співаючи тужливих пісень прадавньою мовою. Їхні похоронні пісні були такі сумні, що Ерагон не втримався й пустив скупу чоловічу сльозу.

Коли пісні стихли, срібноволоса ельфійка Яела опустилась біля могили на коліна, дістала з торбинки на поясі жолудь і посадила його прямісінько над грудьми Вірдена. Ельфи, разом з Арією, знову заспівали, і жолудь пустив коріння, а потім із землі з’явилися паростки й потяглись до небес, ніби стиснуті зелені долоньки.

Пісня скінчилася — над могилою височів крислатий шестиметровий дуб, кожну гілочку якого прикрашали дрібні зелені квіточки.

Ерагонові здалося, що це була найкраща похоронна церемонія з усіх, які йому коли-небудь доводилось бачити. Принаймні вона сподобалась йому куди більше, ніж звичаї гномів, згідно з якими небіжчиків ховали в холодних кам’яних склепах глибоко-глибоко під землею. Ідея обернення праху на живильне джерело для дерева, котре може прожити сотні років, мала в собі спокій і тепло. Юнак вирішив, що неодмінно попросить ельфів посадити в себе на могилі яблуню, щоб під нею могли збиратися родичі й друзі, смакуючи соковитими плодами, породженими його тілом. Від цієї думки було водночас якось ніяково й приємно.

Перебуваючи в Драс-Леоні, Вершник устиг зробити ще одну вкрай важливу справу — він заручився згодою Насуади й оголосив, що із цієї миті всі раби, які тяжко працювали в місті, стають вільними. Потім він об’їхав багато маєтків і власноруч звільнив безліч чоловіків, жінок і дітей, котрих рабовласники тримали в кайданах. Даруючи їм свободу, Ерагон усім серцем сподівався, що життя цих бідолах зміниться на краще.

До свого намету юнак повернувся аж надвечір. Біля входу ніяково тупцяла Арія. Ерагон уже хотів був привітатися з нею, та його випередив схвильований вигук:

— Убивце Тіні! Убивце Тіні!

Вершник озирнувся. До них поспішав один із пажів Насуади.

— Убивце Тіні! — іще раз повторив юнак захекано й уклонився перед Арією. — Завтра вранці леді Насуада запрошує вас до свого намету, за годину перед світанком. Вона хоче з вами порадитись. Що їй переказати?

— Перекажи їй, що я прийду неодмінно, — відповіла Арія, ледь помітно кивнувши головою.

Паж іще раз уклонився, повернувся й швидко побіг назад.

— Трохи незвично чути, що тебе називають так само, як і мене, адже ми тепер удвох Убивці Тіні,— посміхнувшись, мовив Ерагон.

— Невже було б краще, якби я залишила ворога живим? — посміхнулась Арія у відповідь, проте порух її губ у темряві був майже непомітний.

— Та ні… не вигадуй…

— Чому? Я могла б зробити його своїм рабом і змусити виконувати всі мої забаганки.

— Ну от, тепер ти кепкуєш з мене, — буркнув Вершник.

Ельфійка тихо засміялась.

— Може, мені краще називати тебе принцесою? Принцеса Арія, — замислено сказав Ерагон, насолоджуючись звучанням її імені.

— Не смій мене так називати, — відповіла ельфійка вже серйозно. — Ніяка я не принцеса.

— Це ж чому? Твоя мати — королева. Як же ти можеш не бути принцесою? Її титул — дротнінг, твій — дротнінгу… Перше означає «королева», а друге…

— …Не означає «принцеса», — урвала його Арія. — Це неточний переклад. Насправді, у вашій мові нема відповідника цього слова.

— Але ж коли твоєї матері не стане або коли вона відмовиться від трону, ти посядеш її місце й станеш правителькою свого народу. Хіба не так?

— Не все так просто…

Схоже було на те, що Арія більше нічого не збирається пояснювати.

— Ну що, зайдеш до мене в гості? — спитав Ерагон, щоб якось змінити тему.

— Зайду, — погодилась Арія.

Юнак відкинув запону намету, й Арія прослизнула всередину. Кинувши пильний погляд на Сапфіру, яка мирно сопіла неподалік, Вершник поспішив слідом за ельфійкою.

— Істалрі,— прошепотів він за мить, засвічуючи закляттям ліхтар.

Магічним вигуком «брізінгр» Ерагон вирішив зайвий раз не користуватися, бо воно могло спричинити полум’я довкола леза його меча. Ліхтар наповнив намет м’яким теплим світлом. Усередині стало майже затишно.

— Я знайшла це серед речей Вірдена й подумала, що ми можемо посмакувати разом, — сказала Арія, коли вони всілися на лежак, а потім дістала з бокової кишені своїх штанів різьблену дерев’яну флягу завбільшки з Ерагонову долоню.

Вершник відкрив, її й поводив горлечком перед носом. З фляги запахло міцним солодкавим ароматом лікеру.

— Це фаелнірв? — спитав він, пригадавши назву напою, який ельфи готували з бузини і, якщо вірити декому з них, із місячного проміння.

Арія радісно засміялася. Її сміх нагадував ніжний дзенькіт сталі.

— Так. Але Вірден дещо до нього додав.

— Що саме?

— Листя однієї рослини, яку можна знайти в східній частині Ду Вельденвардена, на берегах озера Рона.

— Я знаю, як вона називається? — насупив брови Вершник.

— Може, й знаєш. Але це не має значення. Давай, випий. Тобі напевно сподобається.

Ельфійка знову захихотіла, що неабияк спантеличило юнака. Раніше він ніколи не бачив її такою грайливою й задоволеною. У її поведінці з’явилися якась незвична безтурботність і спокій. І, тільки пильно глянувши Арії в очі, Ерагон несподівано зрозумів, що та вже п’яненька.

Нічого не вдієш — юнак повільно підніс флягу до губ і зробив великий ковток фаелнірва. Напій мав незвичайний смак, принаймні раніше Ерагон не куштував такого лікеру. Букет спершу здавався мускусним, та невдовзі почав нагадувати запах чи то хутра горностая, чи куниці.

Фаелнірв обпік горло, ніби рідкий вогонь, тож обличчя Вершника спотворила гримаса.