Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
Він відступив на крок, приголомшений виразом мого обличчя.
Я спробував загальмувати удари свого серця.
— Сіммоне, вибач. Я просто… постарайся трохи шуміти, як опиняєшся біля мене. Я легко лякаюся.
— Я теж, — тремтливим голосом промимрив він, витерши рукою чоло. — Утім, я на тебе насправді не злюся. Побувавши на рогах, такими стають і найкращі з нас. Як усе минуло?
— Мене мають відшмагати й прийняти до Аркануму.
Він зацікавлено поглянув на мене, намагаючись зрозуміти, чи я, бува, не жартую.
— Співчуваю? Вітаю? — Він хитро мені всміхнувся. — З мене що — пов’язка чи пиво?
Я теж усміхнувся.
— І те, і те.
Коли я дістався четвертого поверху Гнізд, мене вже випередила чутка про моє не-відрахування та прийняття до Аркануму. Товариші по кімнаті привітали мене енергійними оплесками. Гемма недолюблювали. Дехто з товаришів захоплено вітав мене, а Безіл демонстративно вийшов уперед, щоб потиснути мені руку.
Я щойно всівся в себе на ліжку й заходився пояснювати Безілові відмінність між одинарним батогом і шестихвостим, аж тут по мене прийшов стюард третього поверху. Він наказав мені спакувати речі й пояснив, що студенти з Аркануму живуть у західному крилі.
Уся моя власність досі легко вміщалася в дорожню торбу, тож великою морокою це не було. Поки стюард вів мене геть, зі мною хором прощались інші студенти першого семестру.
Спальні місця в західному крилі були схожі на ті, які я покинув. Тут теж стояли рядами вузькі ліжка, але не у два яруси. Біля кожного ліжка на додачу до скрині була невелика шафка для одягу й письмовий стіл. Ніяких витребеньок, але вже однозначно краще.
Найбільша відмінність полягала у ставленні моїх сусідів. Дехто з них супився й кидав злі погляди, хоча здебільшого мене демонстративно ігнорували. Прийом вийшов холодним, особливо в порівнянні з зовсім недавніми вітаннями моїх товаришів не з Аркануму.
Зрозуміти це було легко. Більшість студентів приймають до Аркануму лише за кілька семестрів навчання в Університеті. Усі, хто там був, просунулися вгору завдяки важкій праці. Я — ні.
Зайнято було лише зо три чверті ліжок. Я вибрав ліжко у віддаленому кутку, окремо від інших. Повісив єдину свою запасну сорочку та плащ у шафці, а дорожню торбу поклав у скриню в ногах ліжка.
Я ліг і витріщився на стелю. Моє ліжко стояло так, що на нього не падало світло від свічок і симпатичних ламп інших студентів. Я нарешті вступив до Аркануму, у певному розумінні опинившись саме там, де завжди хотів бути.
Розділ сорок перший
Кров друга
Наступного ранку я рано прокинувся, помився й трохи поїв у Їдальні. Потім, оскільки мені було нічого робити до свого шмагання опівдні, безцільно прогулявся Університетом. Вештаючись, я обійшов кілька аптек і винних крамничок, помилувався доглянутими газонами й садами.
Врешті-решт я зупинився відпочити на кам’яній лаві на широкому подвір’ї. Надто збентежений, щоб додуматися до якоїсь корисної справи, я просто сидів і насолоджувався погодою, дивлячись, як вітер жене бруківкою кілька обривків зужитого паперу.
Невдовзі спокійно підійшов Вілем і без запрошення сів біля мене. Через характерне для шалдійців темне волосся та очі він здавався старшим за Сіммона й мене, але все одно видавався дещо незграбним, як хлопчисько, який ще зовсім не звик до того, що виріс.
— Нервуєш? — запитав він із грубою хрипкуватістю, якої надає голосу сіаруський акцент.
— Насправді намагаюся про це не думати, — відповів я.
Вілем гмикнув. Якусь хвилю ми обидва мовчали, дивлячись, як повз нас проходять студенти. Кілька з них перестали розмовляти, щоб показати на мене.
Я швидко стомився від їхньої уваги.
— Зайнятий зараз чимось?
— Сидінням, — просто сказав він. — Диханням.
— Дотепно. Розумію, чому ти в Арканумі. Будеш зайнятий десь наступну годину?
Він знизав плечима й вичікувально поглянув на мене.
— Ти б не показав мені, де майстер Арвіл? Він сказав мені зайти до нього… опісля.
— Звісно, — сказав він і показав на один з виходів із подвір’я. — Медика по інший бік від Архівів.
Ми обійшли масивну цеглину без вікон, якою були Архіви. Вілем показав рукою.
— Медика там.
Це була велика будівля дивної форми. Вона скидалася на вищу й не таку безладну версію Основи.
— Більша, ніж я думав, — замислився я. — І там викладають лише медицину?
Він хитнув головою.
— Вони доглядають хворих. Нікому й ніколи не відмовляють через нездатність заплатити.
— Справді? — Я знову поглянув на Медику, думаючи про майстра Арвіла. — Це дивує.
— Платити наперед не потрібно, — роз’яснив він. — Це після одужання, — він замовк, і я почув явний підтекст: «якщо одужаєш», — треба розраховуватись. Якщо не маєш грошей, то працюєш, поки твій борг не… — Він зупинився. — Як сказати «шеєм»? — запитав він, витягнувши руки долонями догори й рухаючи ними вгору й вниз, зображаючи шальки терезів.
— Зважать? — припустив я.
Він хитнув головою.
— Ні. Шеєм. — Він зробив наголос на слові й зупинив руки на одній висоті.
— О. — Я повторив жест. — Сплачено.
Він кивнув.
— Працюєш, доки твій борг перед Медикою не виявляється сплаченим. Мало хто йде, не погасивши боргів.
Я похмуро засміявся.
— Це не дуже-то й дивує. Який сенс бігти від арканіста, що має кілька краплинок твоєї крові?
Нарешті ми дісталися іншого подвір’я. Посередині на ньому стояв флагшток, а під ним — кам’яна лава. Мені не потрібно було роздумувати, кого до нього прив’яжуть десь за годину. Довкола походжало душ сто студентів, через що атмосфера дивувала урочистістю.
— Зазвичай такого розголосу не буває, — винувато пояснив Вілем. — Але кілька майстрів скасували заняття.
— Гадаю, Гемм і Брандер.
Вілем кивнув.
— Гемм завзято тримається за образи. — Він помовчав, щоб підкреслити, наскільки м’яко висловився. — Він прийде сюди з усією своєю компанією. — Останнє слово він вимовив повільно. — Це ж правильне слово? «Компанія»?
Я кивнув, і на Вілемовому обличчі з’явилося щось схоже на самовдоволення. Тоді він насупився.
— Мені зараз спало на думку дещо дивне у вашій мові. Люди постійно цікавляться в мене дорогою до Тінуе. Без кінця питають: «як дорога до Тінуе?» Що це означає?
Я всміхнувся.
— Це ідіоматичний вираз. Це означає…
— Я знаю, що таке ідіома, — втрутився Вілем. — Що означає цей вираз?
— Ой, — промовив я, дещо знітившись. — Це просто вітання. Це приблизно все одно, що спитати: «як минає день?» чи «як ідуть справи?»
— Це теж ідіома, — забурчав Вілем. — У вашій мові повно нісенітниць. Як ви тільки розумієте одне одного? «Як ідуть справи?» Куди вони йдуть? — Він захитав головою.
— Певно, до Тінуе. — Я всміхнувся йому на весь рот. — Туан волґен окет ама, —
