Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Я кивнув і заходився оглядати залу далі.

— А ще майстер Гемм не з воску.

Я кивнув.

— Справді, вона відзначається певною невеликою подібністю до нього за формою в цілому та пропорціями. Однак це дуже погана симпатична модель. Тому будь-який симпатичний зв’язок на її основі буде доволі слабким. Ефективність становитиме відсотки зо два. Як її можна було б покращити?

Знову запала тиша, цього разу не така тривала.

— Її можна було б зробити більшою, — запропонував хтось.

Я кивнув і зачекав. Загукали інші голоси.

— На ній можна вирізьбити обличчя майстра Гемма.

— Пофарбувати її.

— Одягнути її в маленьку мантію.

Усі засміялись.

Я підняв руку, закликаючи до тиші, і здивувався тому, як швидко вона запала.

— Якщо відкинути питання практичності, уявімо собі, що ви зробили все це. Біля мене стоїть майстерно вирізьблений майстер Гемм, шість футів заввишки, повністю вдягнений. — Я змахнув рукою. — Навіть з усіма цими зусиллями найкраще, на що можна сподіватися, — це симпатичний зв’язок із міцністю десять-п’ятнадцять відсотків. Не блискуче, аж ніяк не блискуче.

Тут я підходжу до другого закону, спорідненості. Його можна просто визначити таким чином: «те, що колись було разом, разом і залишається». Завдяки щедрості майстра Гемма я маю одну його волосину. — Я продемонстрував її й урочисто приліпив до голови ляльки. — І отак просто в нас з’являється симпатичний зв’язок, що працюватиме з силою від тридцяти до тридцяти п’яти відсотків.

Я вже стежив за Геммом. Попервах він здавався дещо настороженим, але згодом до нього повернувся самовдоволений усміх. Він знав: без потрібного зв’язування та зосередженого алару користі не буде навіть від усього воску й волосся на світі.

Не сумніваючись, що він вважає мене дурнем, я показав на свічку й запитав його:

— Дозволите, майстре?

Він великодушно змахнув рукою на знак згоди й сів назад на свій стілець, склавши руки перед собою. У своїй безпеці він не сумнівався.

Звісно, я знав потрібне зв’язування. Я казав йому про це. А Бен розповів мені про алар, віру в батіг, ще коли мені було дванадцять.

Але я не переймався ні тим, ні іншим. Я встромив одну стопу ляльки в полум’я свічки, а воно згасло й задиміло.

Запала напружена тиша — усі аж затамували подих і повитягувалися, щоб поглянути на майстра Гемма.

Гемм знизав плечима, удаючи щире здивування. Але з його очей було видно: капкан ось-ось закриється. Він посміхнувся, піднявши один кутик рота, і почав вставати з місця.

— Я нічого не відчуваю. Щ…

— Саме так, — промовив я різким, як удар батога, голосом. Так я заскочив студентів зненацька й знову привернув їхню увагу. — А чому? — Я вичікувально поглянув на лекційну залу.

— Через третій закон, який я згадав, — закон схоронності: «Енергію не можна ні знищувати, ні створювати — її можна лише губити чи знаходити». Якби я тримав свічку під стопою нашого шановного вчителя, не відбулося б майже нічого. А позаяк до нього доходить лише близько тридцяти відсотків тепла, ми не маємо навіть цього скромного результату.

Я зупинився, щоб дати їм мить на роздуми.

— Це основна проблема симпатії. Звідки брати енергію? Щоправда, тут відповідь проста.

Я задмухав свічку й запалив її знову від жаровні. Пробурмотів собі під носа кілька потрібних слів.

— Додавши ще один симпатичний зв’язок, між свічкою та полум’ям значнішого розміру… — Я розділив свій розум на дві частини: одна зв’язувала Гемма з лялькою, а друга з’єднувала свічку та жаровню. — Ми матимемо бажаний ефект.

Я невимушено пересунув стопу воскової ляльки так, що вона опинилася десь за дюйм над ґнотом свічки, де полум’я насправді найгарячіше.

З того місця, де сидів Гемм, пролунав здивований зойк.

Не дивлячись у його бік, я продовжив говорити до студентів якнайсухішим тоном.

— І цього разу ми, вочевидь, досягли успіху.

Студенти засміялися.

Я задмухав свічку.

— Також це добрий приклад сили, якою володіє кмітливий симпатик. Уявіть собі, що сталося б, якби я кинув цю ляльку в сам вогонь? — Я підняв її над жаровнею.

Гемм, наче за командою, кинувся на сцену. Можливо, це мені лише привиділось, але мені здалося, що він трохи шкутильгав на ліву ногу.

— Вочевидь, майстер Гемм бажає зараз продовжити ваше навчання, — залою прокотився сміх, цього разу гучніший. — Тут моїй лекції кінець. А хто послухав — молодець.

Тут я скористався одним сценічним трюком. За допомогою певної інтонації та мови тіла глядачів можна змусити зааплодувати. Я не можу пояснити, як саме воно виходить, але це таки дало потрібний ефект. Я кивнув їм, а тоді повернувся до Гемма серед оплесків. Вони були аж ніяк не оглушливими, але він, мабуть, ніколи не діставав навіть таких.

Коли він зробив останні кілька кроків до мене, я мало не позадкував. Його обличчя страхітливо розчервонілося, а одна судина в нього на вилиці пульсувала так, ніби ось-ось вибухне.

Мені ж допомогла зберегти спокій сценічна підготовка. Я спокійно зазирнув йому в очі та простягнув руку для потиску. Побачивши, як він хутко глянув на студентів, які досі аплодували, ковтнув і потис мені руку, я відчув чимале задоволення.

Руку він мені потис до болю міцно. Можливо, стало б гірше, якби я не змахнув трохи над жаровнею восковою лялькою. Його обличчя з яскраво-червоного стало попелясто-білим швидше, ніж я міг собі уявити. Хватка Гемма зазнала аналогічного перетворення, і я висмикнув руку.

Ще раз кивнувши студентам, які досі сиділи, я не озираючись покинув лекційну залу.

Розділ сороковий

На рогах

Після того як Гемм відпустив своїх студентів, новина про те, що я зробив, поширилась Університетом, наче лісова пожежа. З реакцій студентів я здогадувався, що майстра Гемма ніхто особливо не любив. Поки я сидів на кам’яній лаві біля Гнізд, мені всміхалися прохожі студенти. Інші махали рукою чи, сміючись, показували великий палець.

Хоч я й насолоджувався скандальною славою, усередині мене повільно наростала холодна тривога. Я нажив собі ворога в особі одного з дев’яти майстрів. Я мусив знати, у наскільки великій халепі опинився.

На вечерю в Їдальні був темний хліб з маслом, печеня та квасоля. Манет був у Їдальні й через розпатлане волосся скидався на великого білого вовка. Сіммон і Совой ліниво скаржилися на їжу, похмуро міркуючи про те, що за м’ясо додали в печеню. Для мене ж, оскільки я менше витка тому покинув вулиці Тарбієна, це була справді прекрасна трапеза.

Однак я стрімко втрачав апетит через те, що чув від друзів.

— Не зрозумій мене неправильно, — промовив Совой. —