Лазарус - Світлана Тараторіна

— Ні-ні, дорогенький. Тут уже без вас ніяк,— почавши розмову, поліцмейстер уже не міг просто позбутися столичного гостя, хоч би і як цього хотів.— Та й справи на копійку. Ми теж не ликом шиті. Вже й убивцю затримали,— Скалонне переможно розправив вуса.— Неподалік від тіла знайшли водяника. У кущах ховався, водопуз пустоголовий. Увесь у крові.

— Хлопчика? — запитав Тюрин, а про себе подумав, що вся розмова була спробою вивідати, чи становить він загрозу для місцевих, чи не по їхні душі заявився.

— Так-так, а кого ще? У водяників крові немає. Передбачаю, дорогенький Олександре Петровичу, ви знову скажете, що для суду цього достатньо. І я так думаю, але мовчить водопузий. І добре, що ви нам нагодилися. Вже столичний точно язика рибопикому розв’яже.

Тепер уже Тюрин скрушно зітхнув. Він спеціалізувався з особливо небезпечних видів і ще ніколи не працював з підозрюваним водяником.

*

— Чому він у воді? — суворо запитав Тюрин.

У камері смерділо, як у давно не митій бані. Посередині темного вогкого приміщення стояла висока діжка. З неї стирчали вибалушені, наче у великої риби, очі. Від очей угору тягнулася мотузка, прикріплена до механізму, схожого на журавель, яким підіймають воду з криниці.

— Ясно чому,— Топчій почухав жорсткі вуса,— мусимо хоч раз на день занурювати. Це ж водяник, без води засохне,— додав для певності.

— Ви що думаєте, я не знаю особливостей цього виду? — визвірився Тюрин.— Підіймайте!

Топчій незадоволено хмикнув і кивнув городовому, з яким зустрічав Тюрина на вокзалі. Здоровань натиснув на важіль. Мотузка напнулася, з діжки полилися вода, і на поверхню вигулькнуло гладке напівпрозоре тіло. Водяник безпорадно замахав ногами-ластами. Він був схожий на воловий міхур з брудною водою. Голова переходила у тіло, руки закінчувалися п’ятірнею з перетинками. Глибоко посаджені риб’ячі очі дивилися в різні боки. Широкий сом’ячий рот беззвучно зіпав.

— І як, по-вашому, я маю дізнатися, де на ньому була кров, після цієї ванни? — Тюрин розвернувся до околодочного.

— Так...— Топчій зрозумів свою помилку, винувато почухав потилицю і ткнув у водяника,— весь писок був замурзаний, трохи на животі, ну і лапи.

Тюрин наблизився до підозрюваного. Намагаючись не торкатися, оглянув руки. Пальці з перетинками закінчувалися тонкими нігтями. У роті стирчали пласкі риб’ячі зуби. «Такими перетирати, а не шматувати»,— подумав сищик, пригадуючи звіт доктора Гальванеску. Хлопчика знайшли з розпоротим черевом, без внутрішніх органів. Тюрин подивився у круглі, ніби затягнуті мулом, очі.

— Такий без наказу старійшини нічого не скаже.

— Так і я сіятельству який день кажу! — просяяв Топчій.— А вони хоч ріж мене з ним на острів до старшого водяника не пускають.

Тюрин уперше уважно поглянув на околодочного, на обличчі промайнула тінь цікавості.

— Завтра зранку і поїдемо. І ще одне, Парфентію...— Олександр Петрович ніби згадав давню думку.— Я звернув увагу, що у доктора Гальванеску, який оглядав тіло Ющинського, у підписі стоїть homoidea serpentes?

— Бо ж він змієголовець,— відказав Топчій.— А згідно з новим законом про відкритість...

— Знаю, знаю,— закінчив за нього Тюрин, ретельно витираючи руки після огляду водяника. Вони перейшли до маленького кабінету з єдиною окрасою — вікном на Софію,— кожна не-людина має підписувати своє видове. Але ж розтин людини усюди на Межі має робити людина чи не так?

— Так теє-то, ваша правда,— Топчій потупив погляд,— але доктор Карпинський, наш людський прозектор, хворує, значить-то,— на останньому слові околодочний торкнувся шиї ребром руки і для певності додав,— запій у нього. Тому-то змієголовець і робив розтин. Так-то людину тільки людина може чикати. Закон-с знаємо.

Дзвони на Софії відбили дев’яту. Тюрин стомлено потер перенісся. У «Європейському» на нього вже чекали валізи, гаряча вечеря, а головне — нормальне ліжко. Це була перша приємна думка після небажаної зупинки в Києві й цілого дня в управлінні поліції.

Тюрин визирнув у вікно: місто огортали м’які літні сутінки, духоту і сморід розганяло свіже повітря з Дніпра. Олександр Петрович чи не вперше малодушно подумав, що цього конкретного разу можна поступитися якістю на користь швидкості розв’язання справи. Головне — забратися з триклятого міста, поки старі рани остаточно не відрилися.

II

Сонячне проміння ледь торкнулося води, коли Тюрин з Топчієм залізли у човен, щоб відплисти на Труханів острів. Сищик виспався, навіть устиг поснідати. Яєчню, звісно, пересмажили, а замість живого соку товстий домовик підсунув звичайне розведене варення. Але Тюрин не став сваритися. Це лише тимчасове пристановище. Ранкова прохолода і солодкий аромат нескаламученої води заряджали надією, що він швидко покінчить зі справою і залишить Межу.

Діжку з водяником вмостили на кормі. Звідти долинав невдоволений плюскіт. Аквуси не люблять прямого сонячного проміння.

Алконост-перевізник скинув взуття, голими пташиними пальцями вчепився за ніс човна, тонкими руками міцно обхопив весло. Людоптах нагадував барвистого півника. На голові мав червоний гребінь, з-під дзьоба до підборіддя спускалися розкішні багряні сережки. Темно-сині переливчасті крила, складені за спиною, відкидали на воду чудернацьке відображення, ніби хто розлив фарби.

Човен ледь чутно підстрибував на хвилях. Навіть водяник у діжці заспокоївся.

Дорогою до Труханового острова Тюрин виявив одразу дві особливості нового помічника: Топчій мав неабияку пристрасть до соняшникового насіння. Сказав, що так гамує нерви, хоча Олександр Петрович так і не зрозумів, чого б це околодочному досі хвилюватися. А по-друге, майже повсякчас теревенив.

Топчій розповів, що людиноподібні здавна вважали Труханів острів своїм. Залишалися там жити навіть після 1827-го року, коли імператор Палкін наказав виселити з Києва всю нечисть.

У 1861-го його наступник — цар Реформатор — дозволив людиноподібним повернутися. Був затверджений ліберальний «Порядок дозволу на постійне й тимчасове проживання». Міська дума передала Труханів острів нечисті, яка отримала особливі права й пільги на ведення там справ. Люди стали лише гостями на привабливих землях середини ріки. Водяники полюбили місцевість за тінистий ліс і вологість, власники розважальних закладів — за віддаленість від гучного центру, купці й особи комерції — за зручне розташування. Кордон із сусідньою губернією давав широкі можливості для махінацій з товаром. Зберігай, перевозь, плати мито, де вигідніше.

— Водяники дедалі більше на пароплавні компанії працюють. Немає кращих на підводні роботи. Вони на суходолі недолугі, вайлуваті, а у воді як