Проклята - Наталка Смеречинська
Радомисль. Зима 1931..
Хлопець вже навіть не стогнав. Його закривавлене тіло не рухалось і лише іноді здригалося в останніх, передсмертних судомах. Та Ренека це не зупиняло. Ба, навіть більше, він тільки нарощував темп врізаючи кулаки в м’яку, закривавлену плоть.
- Може досить, товариш Шейнблат? Він здається вже того… Здох, падла!
Остапчук позіхнув в здорову, загрубілу долоню і мерзлякувато зіщулився. Мороз пробирав крізь шинель і навіть не допомагав випитий перед екзекуцією алкоголь. Сивий почав притупцьовувати на місці, щоб хоч якось розігнати застиглу кров. Та хай як йому було холодно, але він ні на крок не відходив від Ренека, що ніяк не міг насититися чужими стражданнями.
Інші енкаведисти вже давно махнули рукою на начальника та його помічника і палили багаття на одній з могил старого православного кладовища, весело щось обговорюючи й попихкуючи новими, модними папіросками «Девіз».
- Товаришу Ренек!- Остапчуку схоже остаточно набридло чекати й він підійшов ближче та спробував покласти руку на плече озвірілого начальника.
- Відійди, якщо не хочеш на його місце – Шейнблат смикнув плечима та продовжив місити закривавленими й розбитими руками понівечене тіло нещасного.
- Ну, як знаєте – по голосу сивого було чути, що він образився – Тоді я до хлопців, а ви тут розбирайтеся самі.
Остапчук рушив до багаття і присів разом з товаришами на чорний надгробок якогось буржуя. Зразу ж йому протягнули цигарку з новенької червоної пачки й сивий влився у жваву розмову.
« Нехай іде» - подумав Шейнблат всаджуючи чобіт в мертвого хлопця – «Йому не зрозуміти!».
І це було правдою. Ні Остапчук, ні сім'я, ні будь-хто інший в цьому клятому місті не міг зрозуміти той страх, тваринний страх, що живе в Ренеку. Те що змушує його пити без тями й вбивати, вбивати, вбивати… Адже тільки ось це відчуття кулака, що входить в м’яку плоть, або ножа, що роздирає її на шматки, чи кулі, що б’є наповал, змушує начальника місцевого відділку ОДПУ НКВС забути про все на світі. Хоча б на хвильку забути, що стара примара стоїть за його спиною. Виглядає з кожного темного кутка, зиркає своїми білесими очима з дзеркальної поверхні, мучить його у снах і шепче. Варто лише крикам болю його жертв замовкнути, як він знову чує той моторошний шепіт «Ренееекк, Ренннеееек, я зззааааберруу теееебббее дооо пеееклааа!».
Який же він був дурний коли думав, що все закінчиться на тому згарищі! Що стара відьма здохла і йому все наснилося. О, він дуже помилявся, все тільки починалося.
Спочатку йому здавалося, що за ним ходить тінь, але варто було обернутися і це відчуття зникало. Потім прийшли сни, жахливі, моторошні сни де Вівчариха тягнула до нього пазурі й шипіла свої страшні слова. Від тих снів Ренек навіть почав сивіти, а дружина зібрала дітей і поїхала до батьків у Херсон. Вдала, що дуже матір хоче побачити, але він не був дурнем і прекрасно розумів – тікає від божевілля, яке поглинає Шейнблата як пекельний вогонь.
- Товарише начальник, може по ковточку - погукав його один з енкаведистів, явно підуськаний Остапчуком.
Ренек обернувся і тут же мало не скрикнув. Вона була там! Стояла за спинами у безтурботно гомонівших підлеглих і шкірила свою гострі ікла в зловісній посмішці. Її білесі очі з жадібним блиском дивилися на Шейнблата.
«Рееееенннееееккк!» - зашепотіло десь над вухом.
Ренек відвернувся і сховав своє обличчя в закривавлених руках. Ні, ні… Захитав головою. Він не здасться і не зробить те, що хоче від нього стара відьма. Вона не отримає його душу, чи що там живе в грудній клітці товаришів – комуністів. А значить залишається тільки одне. Шейнблат розправив плечі та знову підійшов до понівеченого, напівголого тіла арештованого. Ну що ж, якщо стара хоче криваву жертву він її дасть! Але точно не свою! І чобіт знову врізався в змучену плоть.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно