Проклята - Наталка Смеречинська
Наші дні...
На картині їх було троє. Я знову стояла в бабусиній квартирі та знову дивилася на репродукцію Шишкіна, але на цей раз ведмежат було всього лише троє. А матір… Я не бачила, але точно відчувала, що вона вже давно мертва. І весь той жах та відчай, що наповнює малюків які залишилися абсолютно самі.
Я здригнулася й заклякла від того що на моє плече опустилася зморшкувата стареча рука.
- Обернисььь, дитинно, чассс насстав! – прошипів над вухом голос, що і близько не нагадував бабусин.
Ні-ні-ні, я захитала головою. Нізащо! Я не хочу… Але тіло вже мене не слухалось і самостійно розверталося до тієї, що так наполегливо кликала.
- Обернисссь, обернисссь! – продовжував вмовляти, обіцяти й погрожувати одночасно голос.
- Ааааааааааа!!!!!!!! - заволала я на весь автобус підскакуючи у своєму кріслі. Важко дихаючи, крізь набіглий на очі піт, я побачила, як на мене, перелякано дивляться всі пасажири маршрутки, включаючи водія.
- Господи, Лєна, заспокойся! – мама схопила мене за руку і потягла назад до сидіння під несхвальними поглядами потривожених людей – Що на тебе найшло?!
- Мамо, мамочко! – я вхопилася за матір і притиснулась до неї в спробі сховатися від того кошмару, що мені наснився.
- Там у вас все в порядку?! – Роздратовано запитав водій маршруту Хмельницьке – Житомир.
- Так-так, все добре! – відповіла мама і більша частина пасажирів відвернулася зрозумівши, що продовження вистави не буде.
- І чого тоді була кричати на весь автобус? - знову запитав незадоволений дядько та мама, о диво, не відреагувала на таку спокусливу можливість затіяти скандал.
- Що сталося? – запитала вона мене і погладила по голові, доки я витирала набіглі на очі сльози від пережитого жаху.
- Я бачила бабусю – шморгаючи носом відповіла – Тільки це була не вона, а моторошна жінка в сорочці та очіпку з очима білими як молоко. Вона кликала мене, мамо! Вимагала, щоб я пішла за нею.
Я підвелася з маминого плеча і заглянула неньці в очі. Її обличчя було абсолютно серйозним, губи суворо стиснуті, а погляд важким. Кілька секунд вона мовчала, а потім..
- От я завжди знала, що оті фільми жахів не доведуть тебе до добра. Це все ваші телефони й інтернети. А подруга твоя, Ірка, то взагалі..
- Мамо!!!! – застогнала я відкидаючись на сидіння.
- Ну що, мамо, що мамо?! Я ж права, а тепер ось кошмари всілякі сняться! А в Житомирі мами не буде!!
Неньку було вже не зупинити і я просто змирилася з тим, що мені доведеться тисячний раз вислуховувати одне і теж: Житомир –зло, Житомирський державний університет –зло, їхати від матінки – злюще зло. Я непомітно відсунула край штори й одним оком стала дивитися на краєвиди, що пролітали мимо, під мамині скарги про те якою неслухняною і нерозумною я народилася.
Господи, який же все-таки реалістичний був цей сон!!! Стало холодно і лячно тільки від одного спогаду про ту страшну стару. Я її впізнала! То була та ж сама жінка, що приходила мені уві снах з дитинства. Тільки тоді я вважала, що це моя бабуся, а тепер… Тепер я не хочу навіть думати про цю моторошну стару і її пекельні очі. А ще ось це «Оберниссь, дитинно!». Жах, брр! Краще не згадувати!
- Ти слухаєш мене чи ні?! – сіпнула мене за руку мама.
- Так-так, ти казала, щось про те що у всіх діти як діти, одна я у тебе вундеркінд – спробувала я звести все до жарту.
- Ох, якби ж то! – скрушно похитала головою матір – Так, зараз буде зупинка, вийдемо розім’яти ноги.
І дійсно ми вже під’їздили до якогось містечка. Пошарпаний вокзал був затиснутий з усіх сторін ларьочками, що продавали шаурму, цукерки, сигарети й різноманітний фастфуд не першої свіжості.
- До вбиральні хочеш? – запитала мама і я у відповідь похитала головою – Дарма. Їхати ще добрячих дві години. Добре, потримай тоді мою сумку і можеш сходити та купити собі морозива. Гроші в маленькій кишені.
Мама впхнула мені в руки сумку з гаманцем і пішла до приміщення автовокзалу, а я обвела простір задумливим поглядом. Біля ларьочків стовбичили спраглі пасажири маршруток, поруч отиралися бродячі собаки і я зрозуміла, що морозива мені геть не хочеться. Кусок взагалі не ліз в горло після того жахливого сна. Стара здавалася такою реальною, такою моторошною. Я наче досі відчуваю її руку у себе на плечі.
Поруч пролунав гучний регіт, що змусив здригнутися. Недалеко від мене зупинилася компанія однолітків, чоловік з п’ять. Теж, мабуть, студенти. їдуть підкорювати великі міста. Вони весело про щось гомоніли, кепкуючи один з одного. Особливу увагу привертала єдина дівчина серед цих молодиків. Білі коси, блакитні очі, тонке, доглянуте обличчя. Дівчина була справжньою красунею та й поводила себе, як королева серед почту. Хлопці один поперед одного намагалися привернути увагу білявки й та мило посміхалася, але не виділяла жодного з них.
Підступна заздрість гострою голкою вколола у грудях. Кому б не хотілося бути такою ж гарною і популярною? Та я змусила себе відвернутися і придушити цю противну "жабу". Популярність це не те, що мені потрібно. Я хочу так, як було у батьків. Кохання на все життя. Вірніше доки смерть не розлучить.
- Лен, ти що морозива не купила? – Мама з’явилася з прохолодного приміщення автобусної станції - Я ж думала ти нам обом купиш!
- Мам я не хочу. Та й ти не сказала, що бажаєш морозива – повела плечима.
- Як не сказала!? Я ж тобі навіть сумку дала… Ай, забудь! Вже автобус завівся. Пішли мерщій!
Мама поспішила до маршрутки, а я повернула голову, щоб кинути останній погляд на «королеву» і зі здивуванням побачила, що вона пильно мене роздивляється.
- Лєна! – голос мами змусив мене здригнутися і відвести погляд від білявки – Хутчіше!
Відкинувши всі лишні думки про старих та білявок я поспішила зайняти своє місце.
***
«Страшні слова, коли вони мовчать, Коли вони неначе причаїлись» - бурмотіла я вірш Ліни Костенко, що дуже подобався мені останнім часом. Це трохи заспокоювало і відволікало від думки, що я запізнююсь. Катастрофічно! Напівтемні коридори четвертого корпусу ЖДУ стали для мене справжньою пасткою і лабіринтом Мінотавра. Саме тут я відчула, що страждаю важкою формою топографічного кретинізму.
