Граф Дракула - Брем Стокер
— Ми — секлери, маємо право пишатися цим, оскільки в наших жилах тече кров багатьох хоробрих племен, що билися, як і ви, за верховенство в світі. Тут, у вирі битв і боїв, виділилося плем'я угрів, що успадкували від ісландців войовничий дух, яким їх наділили Тор і Один, і берсеркри[2] їх уславилися на морських берегах Європи та Азії, навіть Африки такою несамовитістю, що народи гадали, ніби з'явилися перевертні. Та до того ж, коли вони дісталися сюди, то знайшли тут гунів, чия шалена пристрасть до воєн спустошувала країну, неначе полум'я, тому ті, на кого вони нападали, вирішили, що в їхніх жилах тече кров старих відьом, які, вигнані зі Скіфії, пошлюбилися з дияволами пустелі. Дурні! Дурні! Яка відьма або диявол могли порівнятися з великим Аттилою! Хіба дивно, що ми — плем'я переможців? Що ми гордовиті? Що коли угорці, ломбардці, авари, болгари або турки посилали до наших кордонів тисячі своїх військ, ми їх відтісняли? Хіба дивно, що Арпад, пересуваючись зі своїми легіонами через батьківщину угорців, застав нас на кордоні, і що Гонфоглас був тут розбитий. І коли потік угорців рушив на схід, то домагання секлерів як спорідненого племені були визнані переможцями-угорцями; і вже цілі сторіччя, як нам було доручено охороняти порубіжжя з Туреччиною; а нескінченні турботи про охорону кордонів — нелегке завдання, бо як турки кажуть: «вода спить, але ворог ніколи не заплющує очей». Хто охочіше, ніж ми, кидався в кривавий бій з переважаючими силами ворога або збирався під прапори короля? Згодом, коли довелося спокутувати велику ганьбу мого народу — ганьбу Косово — коли прапори волохів і угорців зникли за півмісяцем, хто ж, як не один з моїх предків, переправився через Дунай і розбив турків на їхній землі? То був справжній Дракула! Яке було горе, коли його негідний рідний брат продав туркам свій народ у рабство, затаврувавши вічною ганьбою! А хіба не Дракулою був той, інший, який неодноразово відправляв свої сили через велику річку до Туреччини і якого не зупинили жодні невдачі? Він продовжував посилати нові й нові полки на криваве поле битви і щоразу повертався один; врешті-решт він переконався, що може здобути остаточну перемогу тільки самотужки. Тоді його звинуватили в тому, що він думає тільки про себе. Але що таке селяни без проводиря, без керівного розуму і серця?.. А коли після битви при Мачазі ми скинули угорське ярмо, то ватажками виявилися знову-таки ми, Дракули, оскільки наш вільний дух не терпить жодних утисків! Ох, молодий чоловіче, щодо благородної крові, мозку і мечів, то секлери і Дракули можуть похвалитися старовиною свого роду перед усіма королями світу!.. Дні воєн минули… Кров тепер, у ці дні ганебного миру, є дуже дорогоцінною; і слава великих племен тепер уже не більше, ніж давня казка!..
На цьому слові якраз настав світанок, і ми розійшлися спати. (Примітка: цей щоденник страшенно нагадує початок «Арабських ночей» і примару батька Гамлета — як і там, тут постійно все уривається з криком півня.)
12 травня.
Учора ввечері, коли граф прийшов зі своєї кімнати, він поставив мені низку юридичних запитань із приводу своїх справ. Беручи довідки, він розпитував мене, мовби керуючись відомою системою, і я спробую теж передати їх за порядком; ці відомості, можливо, коли-небудь і стануть мені в пригоді. Перш за все він запитав, чи можна в Англії мати двох стряпчих. Я йому заперечив, що можна мати хоч дюжину, але нерозумно мати більше одного для однієї справи, оскільки все одно двома справами одночасно не доводиться займатися, а зміна юристів завжди невигідна для клієнтів. Він, мабуть, зрозумів і запитав, чи буде практично здійсненно, щоб один повірений супроводжував його ну, скажімо, як банкір, а другий стежив у цей час за вантаженням кораблів в абсолютно іншому місці. Я попросив його пояснити детальніше, аби з'ясувати, в чому справа, щоб не ввести його в оману, і він додав:
— Уявіть собі, наприклад, такий випадок: ваш друг, містер Пітер Хаукінс, який живе біля вашої прекрасної церкви в Ексетері, оддалік від Лондона, купив за вашим посередництвом, любий друже, для мене місцину в Лондоні. Чудово! Тепер дозвольте говорити з вами відверто, щоб вам не здалося дивним, що замість того, аби доручити купівлю майна лондонцям, я звернувся до людини, яка живе далеко від міста. Я прагнув того, щоб нічиї місцеві інтереси не завадили моїм особистим. А оскільки мешканець Лондона завжди може мати на думці як свої інтереси, так і інтереси своїх друзів, то я й постарався відшукати агента, який присвятив би всі свої старання виключно моїй користі. Тепер припустимо, що мені, людині діловій, необхідно відправити товар, скажімо, до Ньюкасла, або Дарема, або Гарвіча, або Дувра, тож хіба не легше звернутися до кого-небудь на місці?
Я погодився з ним, але пояснив, що ми, стряпчі, маємо всюди своїх агентів і всяке доручення буде виконано місцевими агентами за інструкцією будь-якого стряпчого.
— Але, — заперечив він, — я ж вільно міг би сам керувати всіма справами? Чи не так?
— Звичайно. Це заведено серед ділових людей, які не хочуть, щоб їхні імена розголошувались ким завгодно.
— Чудово! — сказав він і перейшов потім до форми і викладу поручительства і до всіх тих ускладнень, що можуть при цьому виникнути, бажаючи таким чином наперед убезпечити себе від різних випадковостей.
Я пояснив якомога точніше все, що знав, і врешті-решт у мене склалося враження, що він сам міг би стати прекрасним юристом, оскільки не було жодного пункту, якого б він не передбачав.
Коли граф цілком задовольнився всіма відомостями і вислухав пояснення за всіма пунктами, що цікавили його, він підвівся і запитав:
— Чи писали ви після вашого першого листа містерові Пітеру Хаукінсу чи кому-небудь іншому?
Із відчуттям гіркоти я відповів, що досі ще не мав жодної нагоди надіслати листа будь-кому.
— Ну, то напишіть зараз же, мій дорогий друже, — сказав він, поклавши свою важку руку мені на плече, — і скажіть, що ви пробудете тут ще близько місяця, враховуючи сьогоднішній день, якщо це дасть вам задоволення.
— Хіба ви хочете затримати мене на такий тривалий час?
— Я б дуже цього бажав. Ні, я не приймаю відмови! Коли ваш патрон, або господар, як
