Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
Іти було страшно та марудно. Холодна липка зима досі не випустила цю всіма забуту країну зі своїх лап. Єдиною зеленню тут була пінява мертвотно-блідих водоростей на темній масній поверхні затхлих вод. Вичахлі трави та гнилий очерет бовваніли в імлі, наче злиденні тіні давно забутого літа.
У розпал дня довкола трохи посвітлішало, тумани піднялися, потоншали і стали прозорішими. У високості понад гнилизною та випарами цього світу котилося Сонце, високе і золоте у своєму незворушному краї, звідкіля слало додолу сліпучо-яскраве шумовиння, проте знизу було видно лише минущу примару денного світила: вицвілу, тьмяну, без кольору, без тепла. Проте навіть ця ледве помітна тінь сонця змусила Ґолума скавуліти й щулитися. Він наказав усім зупинитись, і мандрівники трохи перепочили, припавши до землі, як маленькі загнані тваринки, на краю розлогих брунатних заростей очерету; довкола панувала глибока тиша, тільки поскрипували, дрібно здригаючись, його спорожнілі насіннєві китиці або тремтіли від невідчутних для гобітів порухів повітря поламані стебла трави.
— Ані пташки тобі! — тужливо озвався Сем.
— Нема, нема пташок, — сказав Ґолум. — Славні пташки! — він облизав губи. — Немає тут пташок. Є зміїська, черв'ячиська, якась живина в озерах. Багато живини, багато гидотної живини. Пташок нема, — закінчив зі сумом.
Сем у відповідь лиш неприязно зиркнув на нього.
Так минув третій день їхніх мандрів із Ґолумом. Перш ніж у милих їхнім серцям краях подовжилися вечірні тіні, подорожні знову рушили в путь, ідучи все вперед і вперед із кількома короткими зупинками. Та і їх вони робили не для того, щоби відпочити, а щоби допомогти Ґолумові, бо тепер уже й він просувався дуже обережно і часом не знав, куди ступити. І коли мандрівники добулися до середини Мертвих Боліт, то вже запали сутінки.
Усі троє йшли повільно, припадаючи до землі. Гобіти, тримаючись близько один біля одного, уважно повторювали кожен Ґолумів рух. Твані стали ще вологіші, перетворюючись подекуди на широкі затхлі озера, між якими було дедалі складніше знаходити твердь, куди нога могла би ступити без ризику провалитись у булькотливе трясовиння. Їм пощастило: і Ґолум, і гобіти були легкі, бо інакше, певно, жоден із них не перейшов би через ті болота.
Аж ось геть зовсім стемніло: навіть повітря здавалося чорним, і ним важко було дихати. Коли довкруж засяяли вогники, Сем протер очі. Він подумав, що з'їхав з глузду. Спершу гобіт побачив краєчком лівого ока тьмяну сяйливу цятку, що раптом зникла; та незабаром з'явилися й інші: одні нагадували ледь освітлений дим, другі — невиразне полум'я, що повільно миготіло над невидимими свічками. То тут, то там ці вогники вигиналися, ніби чиїсь приховані руки розправляли примарні простирадла. Проте жоден зі Семових супутників не обмовився про це бодай словом.
Нарешті Сем не витримав.
— Що це таке, Ґолуме? — пошепки запитав він. — Ці вогники, га? Вони вже всюди. Ми у пастці? Хто це?
Ґолум поглянув угору. Попереду була темна вода, й він саме повзав із боку в бік по землі, туди й сюди, сумніваючись, куди рухатися далі.
— Так, вони всюди, — прошепотів Ґолум. — Оманливі вогні. Свічки мертвяків, так, так. Не зважай на них! Не дивися! Не йди за ними! Де хазяїн?
Сем озирнувся і збагнув, що Фродо знову відстав. Його не було видно. Сем зробив кілька кроків назад у темряву, проте далі йти не наважився, і кликати товариша гучніше, ніж хрипким шепотом, — теж. Раптом гобіт наштовхнувся на Фродо, який стояв, заглибившись у думки, й дивився на примарні вогники. Руки його неприродно звисали вздовж тіла, з них стікали вода та слиз.
— Ходи-бо, пане Фродо! — мовив Сем. — Не дивися на них! Ґолум каже, що не треба цього робити. Нумо, не відставаймо від нього, щоби вибратися з цих триклятих боліт якомога швидше — якщо пощастить вибратися!
— Гаразд, — відказав Фродо, ніби виринаючи зі сну. — Я йду. Нумо!
Але, кваплячись уперед, Сем оступився, зачепившись за якийсь старий корінь чи купину. Тоді впав, спершись усією вагою на руки, які глибоко вгрузнули в липку грязюку, і його обличчя опинилося над самісінькою поверхнею темного озера. Почулося приглушене сичання, в повітря шугнув огидний сморід, вогники замигтіли, зірвались у танок, закружляли. На мить вода здалася гобітові вікном, у яке вправлено страхітливу шибку, і крізь неї він оце зараз дивився. Випручавши руки з баговиння, він із криком сахнувся назад.
— Там мертвяки, мертві обличчя у воді! — сказав, затинаючись од жаху. — Мертві обличчя!
Ґолум засміявся.
— Мертві Болота, так, так, саме так вони називаються, — проквакав він. — Не дивись у воду, поки горять свічки.
— Хто вони? Що там таке? — здригнувшись, запитав Сем у Фродо, який стояв позаду нього.
— Не знаю, — відповів Фродо голосом сновиди. — Та я теж бачив їх. В озерах, коли горіли свічки. Вони лежать у всіх водоймах, ці поблідлі обличчя, глибоко-глибоко під темною водою. Я бачив їх: відразливі та злі обличчя, обличчя шляхетні й сумні. Багато гордих і вродливих лиць із водоростями в сивому волоссі. Проте всі брудні, всі зогнилі, всі мертві. У них є якесь зловісне світло... — Фродо затулив очі руками. — Я не знаю, хто вони, та мені здалося, ніби я побачив людей, а поруч із ними ельфів і орків.
— Так, так, — сказав Ґолум. — Усі мертві, усі зогнилі. Ельфи, люди й орки. Мертві Болота. Колись тут була велика битва, так, про це розповідали, коли Смеаґол був молодий, коли я був молодий, коли ще не з'явився Безцінний. То була велика битва. Високі люди з довгими мечами, жахливі ельфи та верескливі орки. Вони билися на рівнині перед Чорними Брамами днями й місяцями. Та Болота відтоді розрослися, проковтнули могили і постійно повзуть, повзуть далі.
— Але ж то було понад століття тому! — скрикнув Сем. — Насправді Мертвяки не можуть стільки часу бути там! Певно, це якісь
