Граф Дракула - Брем Стокер
— Який шлях? — запитав хрипким голосом Ван Хелзінк.
— Цей шлях — моя швидка смерть від своєї руки або від руки когось іншого, але в усякому разі раніше, ніж станеться найбільша біда. Я знаю, і ви теж, якби я померла зараз, ви могли б врятувати мою безсмертну душу, як ви зробили це з бідолашною Люсі. Якби тільки смерть або страх смерті стояли єдиною перешкодою на моєму шляху, я, не замислюючись, померла б тут, тепер, серед люблячих мене друзів. Але смерть не є кінцем. Я не можу припустити думки, що Божа воля спрямована на те, аби мені померти, в той час як ми маємо надію врятуватися. Отже я, зі свого боку, відмовляюся від вічного заспокоєння і добровільно вступаю в той морок, в якому, можливо, приховане найбільше зло, яке тільки трапляється в світі і в пеклі… Але що дасть кожен із вас? Знаю, ваші життя, — швидко продовжувала вона, — це мало для хоробрих людей! Ваші життя належать Богу, і ви повинні повернути їх Йому; але що дасте ви мені?
Вона подивилася на нас питально, уникаючи дивитися в обличчя чоловіка. Квінсі ніби зрозумів, кивнув головою, і її обличчя засяяло.
— Я відверто скажу вам, що мені треба, бо між нами не повинно бути щодо цього нічого прихованого. Ви повинні обіцяти всі як один, — і навіть ти, мій коханий чоловіче, — що, коли настане час, ви вб'єте мене.
— Який час? — запитав Квінсі глухим, здавленим голосом.
— Час, коли ви побачите за зміною, що відбулася в моїй зовнішності, що мені краще померти, ніж жити. Коли моє тіло буде мертвим, ви повинні, не зволікаючи ні хвилини, простромити мене кілком і відрізати голову, взагалі виконати все, що знадобиться для заспокоєння моєї душі.
Квінсі перший заговорив після тривалої паузи.
— Я груба людина, яка, мабуть, жила далеко не так, щоб заслужити на такий привілей, але я присягаюся всім, що святе й дороге для мене: якщо час настане, я не відступлю від обов'язку, який ви поклали на нас.
— Ви справжній друг! — ось усе, що вона могла промовити, заливаючись сльозами.
— Присягаюся зробити те ж саме, дорога мадам Міно! — сказав Ван Хелзінк.
— І я! — вимовив лорд Годалмінг.
— І я підтримаю їхній приклад, — заявив її чоловік, обернувшись до неї з блукаючим поглядом, і запитав: — Чи повинен я також дати обіцянку, дружино моя?
— Так, милий, — сказала вона з безмежним співчуттям у голосі та очах. — Ти не повинен відмовлятися. Ти найближча і найдорожча для мене людина; в тобі весь мій світ; наші душі спаяні одна з одною на все життя і на цілу вічність. Подумай, любий, про те, що були часи, коли хоробрі чоловіки вбивали своїх дружин і близьких жінок, щоб вони не могли потрапити до рук ворогів. Це обов'язок чоловіків перед тими, кого вони люблять, під час тяжких випробувань. О любий мій, якщо мені судилося прийняти смерть від чиєїсь руки, то хай це буде рука того, хто любить мене найбільше.
Ще одне застереження — застереження, якого ви не повинні забувати: якщо цей час повинен настати, то він настане скоро і несподівано, і в такому разі ви повинні, не гаючи часу, скористатися перевагою свого становища, тому що в той час я можу бути… ні, якщо він настане, то я вже буду… зв'язана з вашим ворогом проти вас.
— І ще одне прохання, — додала вона після хвилинної паузи, — воно не таке істотне і необхідне, як перше, але я бажаю, щоб ви зробили одну річ для мене, і прошу погодитися.
Ми всі мовчки кивнули головами.
— Я бажаю, щоб ви звершили обряд мого поховання.
Її перебив гучний стогін чоловіка; взявши його руку, вона приклала її до свого серця і продовжувала:
— Ти повинен хоч коли-небудь прочитати його наді мною. Який би не був вихід із цього страшного становища, це буде втішливою думкою для всіх або декого з нас. Сподіваюся, прочитаєш ти, голубе мій, щоб він відбився в моїй пам'яті навіки в звуках твого голосу… що б не сталося.
— Але, люба моя, — благав він, — смерть далека від тебе.
— Ні, — заперечила вона, — я ближче до смерті цієї миті, ніж якби лежала під тягарем могильної землі.
Як можу я — та й взагалі хто-небудь — описати цю страшну сцену в усій її урочистості? Навіть скептик, що бачить саму лише пародію гіркої істини у всякій святині й у всякому хвилюванні, був би зворушений до глибини серця, якби побачив маленький гурт люблячих і відданих друзів на колінах навколо приреченої і сумної жінки; або почув би пристрасну ніжність у словах чоловіка, коли він голосом, що уривався від хвилювання, аж йому доводилося часом замовкати, читав простий і прекрасний обряд поховання.
— Я… не можу продовжувати… слова… і… не вистачає у мене… голосу…
Вона мала рацію в своїй інстинктивній вимозі. Як це не було дивно, якою б химерною не здавалася нам ця сцена, нам, які перебували в той час під великим її впливом, згодом вона принесла велику втіху; і мовчання, яке доводило швидкий кінець свободи душі місіс Харкер, не було для нас повним відчаєм, як ми того побоювалися.
Щоденник Джонатана Харкера
15 жовтня. Варна.
Ми покинули Черінг-крос 12-го вранці, приїхали до Парижа тієї ж ночі і зайняли приготовані для нас місця в Східному експресі. Ми їхали день і ніч і прибули сюди близько п'ятої години вечора. Лорд Годалмінг вирушив до консульства дізнатися, чи немає телеграми на його ім'я, а ми розташувалися в готелі. Дорогою, можливо, відбувалися випадковості; мене, втім, надто поглинало бажання виїхати, щоб звертати на них увагу. Доки «Цариця Катерина» не прийде в порт, для мене не може бути нічого цікавого на всій земній кулі. Слава Богу, Міна здорова і ніби зміцніла: повертається рум'янець. Вона багато спить; у дорозі вона спала майже весь час. Перед заходом і сходом сонця вона, втім, не спить і тривожиться; у Ван Хелзінка стало звичкою гіпнотизувати її в цей час. Спочатку було потрібне певне зусилля, але тепер вона раптом піддалася йому, ніби звикла підключатися. Він завжди питає її, що вона бачить і чує.
Вона відповідає:
— Нічого; все темно. Я чую, як хвилі вдаряються об борт і як вирує вода. Вітрила і снасті натягаються, реї риплять. Вітер сильний…
Очевидно, що «Цариця Катерина» все ще в морі й поспішає до Варни. Лорд Годалмінг щойно повернувся. Одержав
