Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

Майнула рука в сірій шкіряній рукавиці, а за нею — біле-біле обличчя. І знову зникли.

Але я її знайшла.

Побігла ще швидше, тоді — майже полетіла, долаючи відстань великими кроками, що радше нагадували стрибки. Схопила свою мотузку і мерщій затягла на одному її кінці петлю, інший обмотала довкола руки. Мотузка мала метрів десять — отже, мене теж поглине потік. Але якщо зробити коротшою, я можу просто повиснути на ній, не встигнувши перехопити Златодару. Треба ризикнути.

Очі ковзнули краєм ущелини, яким бігла, в пошуку якоїсь міцної зазубрини чи корча. І знайшли — за двадцять метрів попереду. Я знову кинула погляд униз — і таки зачепилась ним за край знайомої одежини. Потік був бурхливим, але не надто глибоким, тому Златодара раз по разу виринала. Тільки я не могла зрозуміти, чи жива ще вона, бо дівчина ніяк цього не показувала.

Лишилось зовсім близько до гострого тонкого виступу на скелі, що здіймався в небо, наче ріг.

П’ять, чотири, три, два, один...

Видих...

Петля впала на «ріг» та затягнулась, а я — полетіла...

Майнула руками, як птах крилами, стрибаючи в прірву, але не вниз — до протилежної стіни. Врізалась в неї ногами і помчала донизу, перетворюючи падіння на пробіжку. Мотузка натяглась, водночас зупинивши мій рух та допомагаючи не розбитись, тримаючи траєкторію, коли ноги зірвалися з вертикальної стіни і я полетіла донизу — не різко, дугою.

Просто до цілі. Ярий пишався б, чесне слово. Я сама не сподівалася такого від себе. Боялась, що промину її чи впущу...

Але шубовснула в багно з такою точністю, що краще не буває. То була якась дивовижна удача, доля, чи... просто майстерність прораховувати все наперед, набута за довгі роки. Я не мала часу над цим думати, опинившись у божевільному потоці. В житті не знайшла б там Златодару — але вже за секунду потік вперіщив її прямісінько в мене.

Я захарчала, опинившись під болотом та одразу ж його наковтавшись, однією рукою намагаючись втримати мотузку, що розмотувалась із зап’ястка, а іншою — притиснувши до себе дівчину, аби силою стихії її часом не перекинуло через мене і не віднесло далі. Зашкребла ногами, шукаючи опору, відшукала землю. Вперлась у неї з усіх сил, потягла за мотузку — і вирвалась на поверхню, викашлюючи болото. Другою рукою витягла Златодару — і так і не змогла почути, дихає вона чи ні.

І зараз було не до цього. Я опинилася в пастці. В лице бризкотіло багном, воно було повсюди, тиснучи на тіло так, що шкіра на руці під мотузкою зривалась із кров’ю. Якось, стрибаючи, я не продумала шляху повернення. Вірніше, вирішила, що дарвенхардці — могутній, сильнішій за простих людей, — варто буде просто тягти за мотузку, намотуючи її на руку, і можна буде йти проти потоку, що мав би досягати лише грудей. Але — ні. Варто зробити хоч крок, або раптом на мене налетить щось більше за дрібне гілляччя та каміння — ноги зісковзнуть з потрібного положення. І я впаду та вже не зможу виборсатись, хіба покину Златодару. А не для цього я подолала весь той шлях!

А ще той безперервний дощ, дощ, дощ!

— Тримай міцно! — долинув крик.

Я вражено здійняла погляд. Там, куди тяглась моя мотузка, на скелі виднілись дві тіні, чорні проти темно-сірого неба. Вода заліплювала очі, але я впізнала голос. І зрозуміла, хто це.

Тигран та Либідь. Вони теж видерлись нагору і наздогнали мене.

Я зціпила зуби, щоб витерпіти біль, коли вони потягли за мотузку, яка ще досі була обмотана довкола моєї руки і краєчок якої я стискала пальцями. Рукавиць так і не одягала з моменту нашої мандрівки з Розару — якось не задумувалась над цим. А дарма.

Роблячи крок за кроком, долаючи стихію, я перла своє та Златодарине тіла туди, куди тягла нас та мотузка.

Але таки закричала — коли шкіра на зап’ясті здерлась так, що з нього струмком потекла кров, змішуючись з болотом, в якому була я вся. Біль був просто неможливий.

Але поступитись йому означало померти.

А після того був ще підйом на скелю.

— Я зараз здохну, — просипіла я, коли над ранок, виблювавши нарешті все болото, якого наковталась, заснула, але тоді знову прокинулась. Мені було надто погано, щоб просто провалитись в приємну пітьму, коротке безпам’ятство повсякчас змінювалось болючим поверненням до свідомості. Либідь саме взялась вправно зашивати глибокі борозни, що пролягли в мене на руці. В мене тріснула вена — буквально за мить до того, як ми зі Златою опинились на верхівці скелястої стіни. Не знаю, як, та я додерлася до цілі, кинула на землю дівчину, яка взагалі-то важила, як я сама, і рухнула за нею в калюжу крові, що стрімко збільшувалась.