Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож
Я палко мріяла про печеру, в якій можна буде розпалити вогонь та зігрітись. Розуміла, що Всевлад із Вишеною не зможуть дістатися того місця швидше за нас, але то було моєю другою мрією. Мозок отупів і втомився від хляпи, що квацала під копитами коней, від надміру емоцій. А ще ж повсякчас слідкувала за тим, чи все нормально з конем Всевлада, що їхав, прив’язаний мотузком до мого.
Тому, мабуть, я не одразу почула шум позаду.
— Ханно! — вигук Тиграна примусив мене ввімкнути увагу.
Я поглянула на нього. Шукач здійняв вгору руку і ми всі зупинились.
— Ти чуєш? — спитав він, поглянувши на мене. Я насторожилась і прислухалась.
Видавалось, наче дуже голосно шумить вітер. Просто-таки гуде. Десь позаду, між скелями. Десь в стороні Розару. А ще... мовби раптово хтось закричав. Багатоголосо. Там, удалині... Але я знала, що це за звук. Він надто відрізнявся від шуму дощу. Ніколи раніше не чула його, саме такого, як тут, але Ярий надто вперто втовкмачував мені, що може убити дарвенхардця в Лихогорах.
— Шукаємо найближчий уступ! Мерщій! Коней гнати, не жаліти, бо всі помремо! — закричала я, щосили вдаряючи Зозулина в боки. Назад вертатись не було куди, попереду — лиш стіни ущелини. Я хаотично намагалась пригадати, чи будуть там якісь виступи в скелі, але не могла. Та мусить же бути хоч щось!
Ми тривалий час їхали вниз. Отже, ми зараз навіть нижче рівня Розару. Вся вода з нього сочиться в цей край.
Сонливість і втому як рукою зняло. Ми гнали своїх коней, мов шаленці, аж стіни довкола зливались в одну пляму, а дощ хльоскав в обличчя суцільними хвилями. А гул позаду вже чули не лише ми з Тиграном. Я озирнулася — зір дозволяв бачити в пітьмі добре, але ущелина все ж була надто довгою, аби зрозуміти, що коїться вдалині. Небо вгорі майже стемніло.
Попереду був поворот.
— Ліворуч видно схил! — крикнула Либідь, першою минувши його. — Коні зможуть видертись ним на підвищення!
— Тоді вперед! — закричав Тигран. Я озирнулась на Стожара — її кінь мчав одразу за Всевладовим. За дівчиною, з якої через хвилювання навіть спала чарівна маска, був Тарас. Його обличчя мало шалений вираз страху. Трохи опісля гнав коня Тигран, замикала рух Златодара. Мені було погано її видно, але кінь чорнявки біг повільніше за інших. Це було надто небезпечно.
Гул наблизився вже дуже близько, коли кінь Либеді заскочив на неширокий вузький карниз, що був в половині метра над землею, а тоді моторно вибіг пологим підйомом на пласке узвишшя — виїмку в скелі, що мала площу десь двадцять на двадцять метрів і для нас була ідеальною. Я пригальмувала свого коня на мить, пропускаючи Анну та Тараса, тоді водночас з Тиграном вибралась на безпечне місце. Застрибнув, корячись довгому, але міцному мотузку, вороний Черн. Я полегшено зітхнула. Встигла посміхнутись, обертаючись, аби поглянути, як Златодара теж опиниться на уступі.
Її кінь наготувався стрибнути, але не встиг, знесений потужною хвилею води, змішаної з землею, піском, камінням та гіллям, що вмить затопила ущелину. Дівчина скрикнула і разом зі своїм скакуном зникла у хаосі бруду, що стрімко понісся далі.
Я роздумувала долю секунди, яку дзвоном сповнили крики Анни, Тараса та Либіді. Розпачливі, страшні. Стожар рвонулася з коня, але зупинилась на краю уступу, одразу під яким вирувала страшна хаотична ріка.
Я роззирнулась довкола — вершина стіни була за три метри над нами.
— Тигране, злазь з коня! Поможи мені стрибнути!
Він миттю зрозумів, що я хочу зробити. Хоч обличчя Шукача і виражало такий розпач і біль, що я відчула неймовірне здивування — адже всі знали, що він чомусь не любить Златодару. Але зараз не було часу з цим розбиратися. Тигран склав руки «замком» та розставив ноги на ширину плечей, зігнувши їх в колінах. Я зіскочила з коня, схопивши причеплену до сідла мотузку, закинувши собі на плече. Скинула плащ, лук та сагайдак зі стрілами на землю, щоб не заважали рухатись.
Взяла такий розгін, який тільки дозволяла маленька площина.
Його руки підкинули мене вправно та дуже сильно.
— Ай! — я мимоволі зойкнула, схопившись долонями за край скелі, бо в праву одразу ж уп’явся гострий камінець. Але не мала змоги труснути рукою, аби не зірватись зі слизького каміння. Дощ заліплював очі. Стиснувши зуби, підтягнулась та одразу ж помчала по скелястому гребеню, видивляючись внизу те, що шукала. Там було темно, дезорієнтувало те, що я знаходилась на світлішій території. Та я бігла і не здавалась, споглядаючи місиво внизу, що шквалом пробивалось між скелями. Було слизько і страшно. От тобі й Лихогори!
Раптом майнуло щось. Круп коня! Він вирвався на поверхню, як рибина з хвилі, наштовхнувшись на якогось каменя, а тоді стихія на мить показала тварину цілком. Кінь уже був неживий — в шиї зіяв відкритий перелом, заліплений грязюкою. Але й вершниці його не було. Від думки,
