Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд
Я подовгу спала, а коли прокидалася, то щоразу бачила біля ліжка якусь дієтичну страву — їх для мене готувала Джудіт. Я з’їдала по дві-три ложки, не більше. Коли Джудіт приходила по тацю, то не могла приховати свого розчарування тим, що я так мало їм, але вголос не дорікала. Мені нічого не боліло — ні голова, ні спина, ні ноги, ні руки, — якщо не брати до уваги відчуття страшенної втоми і каяття, які важким тягарем лягли на мій розум і душу. Чи не заподіяла я шкоди Еммеліні? Або Аврелієві? Коли я не спала, мене без упину мучили спогади про ту злощасну ніч, а почуття провини переслідувало мене аж доти, доки я не засинала.
— Як там Еммеліна? — питала я у Джудіт. — З нею все гаразд?
Вона відповідала ухильно: чому я маю турбуватися про міс Еммеліну, коли сама почуваюся погано? З міс Еммеліною вже давно не все гаразд. Крім того, вона стара і немічна людина.
Її небажання дати відверту відповідь сказало мені все, що я бажала знати: Еммеліна почувалася погано. І в цьому була моя провина.
Що ж до Аврелія, то єдине, що я могла зробити, — це написати йому. Як тільки я достатньо зміцніла, то попросила Джудіт принести мені ручку і папір, а потім сперлася спиною об подушку і написала листа. Не вдовольнившись зробленим, я переписала ще раз, потім — іще. Ніколи раніше слова не давалися мені так важко. Коли ковдра була геть уся всіяна забракованими варіантами, я, зневірившись, вибрала лист навмання і переписала начисто:
Любий Аврелію!
Як ся маєте?
Вибачте мені за те, що трапилося. Я жодним чином не хотіла нікого образити.
Мабуть, тієї ночі я поводилася, як ненормальна.
Коли ми зможемо побачитися?
Чи ми з Вами й досі друзі?
Марґарет
Здається, вийшло не так уже й кепсько.
Прийшов лікар Кліфтон. Він послухав моє серце і поставив безліч запитань.
— Безсоння? Нерегулярний сон? Кошмари?
Я кивнула тричі.
— Я так і думав.
Він витяг термометр і наказав мені покласти його під язика, потім підвівся і широким кроком підійшов до вікна. Стоячи до мене спиною, лікар запитав:
— А що ви любите читати?
Я не могла як слід відповісти з термометром у роті.
— «Грозовий перевал» — ви його читали?
— У-гу.
— А «Джейн Ейр»?
— У-гу.
— «Розум і почуття»?
— У-гу.
Лікар Кліфтон обернувся і серйозно на мене поглянув.
— І, гадаю, усі ці книжки ви читали не один раз?
Я кивнула, і він насупився.
— Читали і перечитували? І багато разів?
Я знову кивнула, і він насупився ще більше.
— Від самісінького дитинства?
Його питання ошелешили мене, але я, заворожена його серйозним поглядом, кивнула ще раз.
Під насупленими бровами очі його звузилися і перетворилися на щілини. Я уявила собі, як самим лише поглядом лікар Кліфтон може так налякати пацієнта, що той миттєво одужає — аби тільки швидше спекатися свого ескулапа.
Кліфтон нахилився до мене, щоб подивитися на термометр.
Зблизька люди виглядають зовсім по-іншому. Темні брови так і залишаються темними бровами, але тепер ви маєте змогу побачити кожну окрему волосинку, побачити цей рівний шнурочок зблизька. Кілька крайніх волосинок — маленьких, майже непомітних — помандрували до скроні у напрямку верхнього завитка вуха, схожого на хатку равлика. На поверхні шкіри щільними рядами розташувалися тоненькі шпички бороди. А це вже я бачила раніше: ледь вловиме розширення ніздрів і тремтіння у кутиках рота. Я завжди вважала це виявом суворості, ознакою того, що лікар був про мене невисокої думки; але зараз, придивившись із відстані кількох дюймів, я подумала, що це може бути вираз не осуду, а іронії. Невже лікар Кліфтон, подумалося мені, в глибині душі насміхається з мене?
Він витяг термометр з мого рота, склав на грудях руки і виголосив свій діагноз:
— Ви страждаєте на захворювання, яке частіш за все уражає панянок із романтичною уявою. Симптоми такі: часті втрати притомності, змарнілість, брак апетиту і поганий настрій. На певному рівні цю кризу можна пояснити безцільним бродінням під крижаним дощем без належного водонепроникного захисту, але глибша причина, напевне, криється в якійсь емоційній травмі. Однак, на відміну від героїнь ваших улюблених романів, ваш організм не був ослаблений життєвими негараздами, притаманними минулим — жорстокішим — століттям. Ви не страждали на туберкульоз, дитячий поліомієліт та не жили в умовах жахливої антисанітарії. І тому маєте всі шанси вижити.
Лікар Кліфтон поглянув мені просто у вічі, і я не змогла відвести їх, коли він упевнено сказав:
— Ви мало їсте.
— У мене нема апетиту.
— L’apétit vient en mangeant.
— Апетит приходить під час їжі, — переклала я.
— Саме так. Ваш апетит повернеться. Але ви маєте зустріти його на півдорозі. Ви мусите прагнути, щоб він до вас прийшов.
Тепер настала моя черга супитися.
— Лікування нескладне: їжа, відпочинок, а ще — ось це… — Лікар Кліфтон швидко черконув кілька рядків у своєму блокноті, потім вирвав сторінку і поклав її на столику біля ліжка. — І побачите: по вашій хворобі за кілька днів і слід прохолоне.
Розкривши валізку, він поклав туди ручку і записник. Потім підвівся і, збираючись іти, промовив непевно:
— Власне, я хотів би ще дізнатися про оті ваші сновидіння, але підозрюю, що ви мені про них нічого не розповісте…
Я зміряла його холодним поглядом.
— Ви маєте рацію. Не розповім.
Його обличчя видовжилося.
— Шкода. А я сподівався, що все ж таки розповісте.
У дверях він обернувся, помахав на прощання рукою і вийшов.
Я взяла рецепт. Бадьорими закарлючками там було написано:
Сер Артур Конан Дойл. Пригоди Шерлока Холмса. Тверда палітурка. Уживати по десять сторінок двічі на день до закінчення курсу лікування.
Грудневі дні
Керуючись приписами доктора Кліфтона, я провела два дні у ліжку, добре харчуючись, час від часу відсипляючись і читаючи пригоди Шерлока Холмса. Мушу однак зізнатися, що допустила передозування рецептурних ліків, оскільки замість рекомендованих десяти сторінок ковтала оповідання за оповіданням. Наприкінці другого дня я послала Джудіт до бібліотеки, і та принесла мені звідти ще один томик Конан Дойла. Коли я захворіла, жінка почала ставитися до мене з несподіваною добротою. Її ставлення до мене змінилося — не тому, що їй було мене шкода (хоча їй дійсно було мене шкода), а тому, що
