Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд
Я погано пам’ятаю, що сталося того вечора в кімнаті Еммеліни. У моїй пам’яті збереглися лише уривки спогадів. Цілі смуги часу обвалилися і попáдали одна на одну; якісь події прокручувались у свідомості з калейдоскопічною швидкістю. Спотворені обличчя раптом розросталися до страхітливо-велетенських розмірів; Еммеліна та Аврелій відлітали далеко до обрію і перетворювалися на ледь видимих маріонеток. Я ж сама була холоднокровно-спокійна, наче отупіла; мною володіла лише одна думка: незабаром з’явиться моя сестра.
Логіка та здоровий глузд допомогли мені розташувати послідовно ті видіння, що їх уривково і безладно, ніби уві сні, зафіксував мій розум.
Ми з Аврелієм увійшли до апартаментів Еммеліни. Товстий килим глушив відлуння наших кроків. Ми пройшли крізь кілька дверей, аж поки не опинилися у кімнаті з розчиненими дверима, що виходили у парк. У дверях спиною до нас стояла жінка із сивим волоссям. «Ля, ля-ля, ля-ля», — стиха мугикала вона. Це був саме той немелодійний фрагмент без початку і кінця, який переслідував мене відтоді, як я приїхала до Віди Вінтер: він заповз, як хробак, до моєї голови і сплутався там із вібраціями моєї сестри. А поруч зі мною стояв Аврелій і ждав, коли я відрекомендую його Еммеліні.
Але я втратила дар мови. Величезний всесвіт звівся у моїй голові до отого нестерпного завивання; час розтягнувся до розмірів однієї безкінечної секунди. Я стояла як громом прибита, неспроможна й слово вимовити. Потім піднесла руки, щоб затулити вуха й не чути цієї какофонії. І тут Аврелій, побачивши мій судомний жест, покликав мене.
— Марґарет!
Зачувши позаду незнайомий голос, Еммеліна обертається.
Заскочена зненацька, вона дивиться на нас із болем і страхом в очах. Її безгубий рот викривляється літерою О, але мугикання не припиняється, навпаки, — змінивши кілька разів тональність, переходить у несамовитий вереск, що ножем пронизує мою голову.
Шокований, Аврелій переводить погляд з мене на Еммеліну — і клякне від жаху, побачивши спотворене обличчя жінки, яка виявилася його матір’ю. Її крик ножицями розрізає повітря.
На якийсь час я наче осліпла й оглухла. Коли здатність чути й бачити знову повернулася до мене, я узріла на підлозі скорчену Еммеліну; вона вже не завиває, а хлипає. Аврелій стоїть біля неї навколішках. Її руки шкрябають його, і мені незрозуміло — чи то вона притягує його до себе, чи то відштовхує. Але він бере її за руку і тримає.
Рука до руки. Кров до крові.
Він — як моноліт зі смутку і печалі.
А в моїй голові — і досі отой нестерпний різкий звук.
То моя сестра… Моя сестра…
Усе поволі кудись зникає, і я опиняюся сама-одна посеред агонії шуму.
…Мені відомо, що трапилося потім, хоча сама я цього вже не пам’ятаю. Аврелій, зачувши кроки у коридорі, обережно опускає Еммеліну на підлогу. Чується здивований вигук: то Джудіт виявила пропажу своїх ключів. Поки вона ходила по дублікати — мабуть, до Моріса, — Аврелій гайнув до дверей в огорожі парку і зник.
Коли Джудіт нарешті заходить до кімнати, вона бачить на підлозі Еммеліну, потім стривожено скрикує і йде до мене.
Але я вже цього не чую й не бачу. Бо яскраве світло, яке виявилося моєю сестрою, обіймає мене, поглинає мене, позбавляє мене свідомості.
Нарешті.
У кожного є своя історія
Тривога, гостра і колюча, як погляд зелених очей міс Вінтер, пронизує мене, і я прокидаюся. Чиє ім’я вимовляла я уві сні? Хто роздягнув мене і поклав у ліжко? Чи бачили вони пляму на моєму боці? Чи здогадалися, що вона означає? Що сталося з Аврелієм? Чи не заподіяла я лиха Еммеліні? Мою совість, що поволі виходить зі сну, найдужче мучить видіння її нещасного спотвореного обличчя.
Прокинувшись, я нічого не відаю про день і годину. Поруч мене Джудіт; побачивши, що я заворушилася, вона підносить до моїх губ склянку. Я жадібно п’ю.
Не встигла я заговорити, як мене знову поглинає сон.
Коли я прокинулася вдруге, то біля ліжка побачила міс Вінтер із книжкою в руках. Як і завжди, її крісло було підмощене товстенькими вельветовими подушечками, але тепер, коли її голову обрамляли жмутики сивого волосся, письменниця була схожа на пустотливе дитинча, що жартома забралося на трон королеви.
Зачувши, що я поворухнулася, міс Вінтер відволіклася від книжки.
— Лікар Кліфтон приходив. У вас була дуже висока температура.
Я не відповіла.
— Ми не знали про ваш день народження, — вела вона далі. — Вітальної картки ми не знайшли. У нас мало цікавляться днями народження. Але ми принесли вам квітів вовчої ягоди з парку.
Я побачила вазу з темними вітами, вони були голі й безлисті, зате усі всіяні малесенькими пурпуровими квіточками. Квіти наповнювали кімнату ніжним ароматом.
— А як ви дізналися про мій день народження?
— Ви самі нам сказали. Уві сні. Коли ви розкажете мені вашу історію, Марґарет?
— Мою? У мене немає історії, — відказала я.
— Та ні, таки є. У кожного є своя історія.
— Тільки не в мене, — похитала я головою.
І почула в ній невиразне відлуння слів, які могла промовити уві сні.
Міс Вінтер поклала на сторінку закладку і швидко згорнула книжку.
— У кожного є своя історія. Це як ваші родичі. Ви можете нічого про них не знати, ви можете втратити з ними зв’язок, але все одно вони існують. Життя може розвести вас у різні боки, ви можете самі відвернутися від них, але ви не можете стверджувати, що не маєте родичів. Так само й з історіями. У кожного, — повторила письменниця, — у кожного є своя історія. Ви мені розкажете свою?
— Не розкажу.
Віда Вінтер схилила голову набік і чекала, коли я продовжу.
— Я ніколи й нікому не розповідала своєї історії. Якщо вона дійсно в мене є, то нехай так і буде. Але все одно я не бачу сенсу в тому, щоб комусь її розказувати.
— Зрозуміло, — лагідно мовила міс Вінтер, кивнувши головою, наче й справді їй усе було зрозуміло. — Зрештою, це ваша особиста справа. Не хочете — не розповідайте. Але
