Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Чому б не розповісти всього? — запропонував я.

Він злегка похитав головою.

— Не можу. Тебе можуть убити. А ще ймовірніше — нас обох.

— Судячи з того, як розгортаються події, схоже, це може статися незалежно від того, розкажеш ти мені щось чи ні.

Він ледь посміхнувся та зробив іще ковток.

— Це протистояння — особиста справа, — сказав, помовчавши, — і я не хочу нікого сюди вплутувати.

— Наскільки розумію, твої постійні спроби вбити мене щовесни впродовж певного часу — це було теж щось на кшталт особистої справи, — зауважив я. — Але ж я тоді відчував себе певною мірою вплутаним.

— Гаразд, гаразд, — простогнав Люк, опускаючись у ліжку та підіймаючи правицю. — Я вже казав тобі, що припинив це багато років тому.

— Але замахи тривали.

— Не я їх робив.

Ну що ж. Я наважився. Треба спробувати.

— То була Джасра, чи не так?

— Що знаєш про неї?

— Мені відомо, що вона твоя мати, і я здогадуюся, що це також її війна.

Він кивнув.

— Тобто, ти знаєш... Тоді гаразд. Це все спрощує, — Люк замовк, аби відновити дихання. — Це вона задумала ті замахи на тридцяте квітня. Коли я тебе узнав ближче й відмовився, Джасра просто осатаніла.

— Тобто вона продовжувала це самотужки?

Він кивнув.

— Джасра хотіла, щоб ти дістав Каїна, — сказав я.

— Я так і зробив.

— Але інші? Б’юсь об заклад, що вона тисне на тебе, аби прибрати і їх. Але ти не впевнений, що вони того заслуговують.

Мовчання.

— Адже так?

Люк відвів погляд, і я почув, як він скрипнув зубами.

— Ти вже не на гачку, — сказав Люк нарешті. — Я не маю наміру шкодити тобі. А також не дозволю це зробити їй.

— А як щодо Блейза, і Рендома, і Фіони, і Флори, і Джерарда, і...

Він засміявся, і це вартувало йому болісної гримаси та змусило вхопитися за груди.

— Їм нема чого боятися з нашого боку, — сказав Люк, — принаймні зараз...

— Що маєш на увазі?

— Подумай, — пояснив Люк, — я міг козирнутися до мого старого помешкання, налякавши до смерті нових орендарів, і викликати «швидку». Зараз я вже був би в реанімації.

— Чому ж так не вчинив?

— Мені доводилось отримувати й гірші поранення, але вдавалося виборсуватись. А тут я тому, що мені потрібна твоя допомога.

— Он як! І в чому?

Він поглянув на мене, потім знову відвів очі.

— Вона у великій халепі, і ми маємо її врятувати.

— Хто? — спитав я, наперед знаючи відповідь.

— Моя мати, — відказав Люк.

Мені захотілося розреготатись, але я не зміг, побачивши вираз його обличчя. Треба бути справжнім відчайдухом, аби просити мене допомогти врятувати жінку, яка намагалась убити мене, і не один, а багато разів, і чия головна мета життя полягає у знищенні моїх родичів. Чи це справді відчайдушність, чи...

— Мені більше нема до кого звернутися, — зізнався він.

— Люку, якщо тобі вдасться убовкати мене на це, ти заслужиш нагороду «Продавець року», — зауважив я. — Але готовий тебе вислухати.

— У мене знову пересохло в горлі, — поскаржився він.

Я пішов наповнити склянку. Коли приніс її, почув із холу якийсь шум. Я прислухався, поки допомагав Люкові зробити кілька ковтків.

Закінчивши, він кивнув, але мені вже чулися ще якісь звуки. Я приклав палець до губ і вказав на двері. Я поставив склянку, підвівся і перетнув кімнату, прихопивши свій меч.

Проте не встиг дістатися дверей, як почув обережний стук.

— Так? — промовив я, наближаючись до них.

— Це я, — почув голос Вінти. — Я знаю, що Люк там, і хочу його бачити.

— Тобто, ти хочеш його прикінчити? — поцікавився у неї.

— Я вже казала тобі раніше, що не маю таких намірів.

— Виходить, ти не людина, — зробив я висновок.

— Я ніколи й не стверджувала цього.

— Значить, ти не Вінта Бейль, — зауважив я.

Повисло тривале мовчання, а потім:

— Припустимо, що ні.

— Тоді скажи, хто ти.

— Не можу.

— То хоча б дай чесну відповідь, — наказав я, намагаючись зібрати докупи всі свої попередні здогадки, — ким ти була раніше.

— Я не розумію, про що йдеться...

— Чудово розумієш. Вибери когось одного. Будь-кого. Мені однаково.

Знову мовчання, а потім вона сказала:

— Я витягла тебе з вогню, але не змогла впоратися з конем... загинула в озері. Ти загорнув мене у свій плащ...

Це була не та відповідь, на яку я сподівався. Але досить гарна.

Вістрям меча я підняв клямку. Вона штовхнула двері й подивилася на меч у мене в руці.

— Вельми драматично, — зауважила.

— Ти мене переконала, — парирував я, — розповідями про те, які небезпеки оточують мене з усіх боків.

— Здається, цього було недостатньо, — посміхнулася вона.

— Що маєш на увазі? — запитав її.

— Я не чула, щоб ти питав Люка про блакитні камінці й про те, чи не з їхньою допомогою він тебе відшукує.

— Тобто, ти підслуховувала.

— Звичка завдовжки як життя. Ще з часів Землі.

Я повернувся до Люка й відрекомендував її:

— Люку, це Вінта Бейль... у деякому сенсі...

Люк підняв правицю, не відводячи погляду від її обличчя.

— Я хотів би дізнатись одну річ, — почав він.

— Закладаюся, що хотів би, — відреагувала вона. — Я тебе збираюся вбити чи ні? Гадай і далі. Я ще не вирішила. Пам’ятаєш, яку тебе закінчився бензин на північ від Сан-Луїс-Обіспо[58], і ти виявив, що пропав твій гаманець? Тобі довелося позичити гроші у подружки, аби повернутися додому. А вона потім змушена була двічі нагадувати тобі, щоб ти їх нарешті повернув.

— Звідки ти це знаєш? — прошипів Люк.

— Якось ти встряв у бійку з трьома байкерами, — вела вона далі. — Тоді ледве не втратив око, коли один із них обвив твою голову ланцюгом. Я бачу, ти геть зцілився. Шраму не видно...

— Але ж я переміг, — докинув Люк.

— Так, небагато знайдеться людей, спроможних підхопити «Харлей» і жбурнути його, як це зробив