Американські боги - Ніл Гейман

Середа хряснув дверима «Лінкольна», мотор заревів, і автівка поїхала геть у холодну ніч.

Розділ одинадцятий

Троє збережуть таємницю, якщо з них двоє померли.

Бєн Франклін, «Альманах бідного Річарда»

Останні три дні видалися холодними. Термометр ніби замерз на одній позначці, і навіть опівдні повітря не прогрівалося вище мінус двадцяти. Тінь розмірковував над питанням, як люди переживали таку погоду — до винайдення електрообігрівачів, термомасок і термобілизни, до появи зручного транспорту.

Він сидів із Хінцельманом у магазині наживок і рибальського приладдя — тут же були відеопрокат і солярій — і дідусь показував йому саморобні приманки для форелі. Розглядати їх було на диво цікаво: барвисті фальшиві комашки, зв’язані з пір’я, ниток і гачка, захованого всередині. Він запитав у Хінцельмана.

— Хочете почути правдиву відповідь? — поцікавився той.

— Правдиву.

— Що ж, я вас попередив. Правда в тому, що переживали далеко не всі. Люди помирали в таку погоду. Димарі, плитки і пічки чаділи... Несправна вентиляція згубила не менше люду, ніж мороз. У ті часи було непросто — ти мав горбатитися все літо та осінь, щоб запасти на зиму достатньо дрів та харчу. Та найгірше було безумство. По радіо передавали, що це через сонце, через те, що його не вистачає взимку. Татко мій розповідав, як люди скаженіли. Це так і називалося — зимове безумство. У Приозер’ї було спокійніше, але інші міста навколо пізнали його сповна. Коли я був малий, то ще гуляла в народі приказка: якщо вже лютий і служниця тебе не прибила, то безхарактерна у тебе служниця... Книжки були на вагу золота. Ще до того, як тут спорудили бібліотеку, кожен був радий мати хоча б щось почитати. Якось моєму дідові брат прислав книгу з Баварії, і всі німці, що тут жили, прийшли до ратуші послухати, як він читає. А всі фіни, ірландці і які ще народи тут мешкали просили німців ці історії переповідати.

— От у Джибвеї, це на двадцять миль південніше, було таке, — скрушно похитав головою Хінцельман. — У самий мороз побачили жінку, яка гуляла в чому мати народила. Притискала до цицьки мертву дитину, і ніяк не можна було в неї ту дитину забрати.

Він закрив вітрину з наживками. Клацнув замок.

— Кепсько йдуть справи. Візьмете картку клієнта? Скоро сюди прийде мережа і наш прокат зовсім захиріє. Але зараз у нас непогана підбірка.

Тінь нагадав, що у нього немає ані телевізора, ані відеоплеєра. Він насолоджувався компанією Хінцельмана: бувальщиною, що той розповідав, усмішкою, що робила його схожим на доброго гобліна. Тінь боявся признатися, що уникає телевізорів, бо ті стали до нього говорити — а раптом старий визнає його несповна розуму?

Хінцельман покопирсався у шафці і дістав бляшану коробку. Вона скидалася на ті, що продають на Різдво, повні цукерок чи печива: на металевій кришці вигравіювано радісного Санта-Клауса, що ніс тацю з пляшками «Кока-коли». Хінцельман зняв кришку, дістав звідти блокнот та книгу відривних лотерейних білетів і запитав:

— На скільки вас записувати?

— Скільки чого?

— На скільки квитків чортопхайної лотереї. Я їх починаю продавати, бо вже сьогодні викочуємо на лід. Десять доларів квиток, сорок за п’ять, сімдесят п’ять за десять. Кожен білет — це ставка на п’ять хвилин. Може таке бути, що вона потоне в час, на який ніхто не поставив — тоді п’ятсот баксів тому, чий час виявиться найближчим. А якщо ви вгадаєте достоту ці п’ять хвилин — тоді ваша тисяча. Раніше купуєте квитки — менше часу вже зайнято. Дати вам аркуш із правилами?

— Звісно.

Хінцельман простягнув Тіні ксерокопію. З чортопхайки знімуть двигун і бензобак і викотять на озеро на зиму. Десь навесні крига почне скресати, і коли потоншає настільки, що вже не зможе витримувати вагу автомобіля, той піде на дно. Найраніший день, коли машина потонула, трапився двадцять сьомого лютого («Узимку 1998 року — не знаю, чи взагалі можна те непорозуміння назвати повноправною зимою...»), найпізніший — першого травня («1950 рік. Тоді всі казали, що зима не закінчиться, поки якийсь хоробрий герой не зажене осикового кілка прямісінько у її крижане серце...»). Найчастіше вона тонула на початку квітня, десь у пообідді.

Але пообідній час кожного дня у квітні вже був зайнятий, про що свідчили викреслені графи у нотатнику Хінцельмана. Тінь придбав двадцять п’ять хвилин двадцять третього березня, між 9:00 і 9:25 ранку, та віддав сорок доларів.

— Якби ж то всім у цьому місті було так просто продавати, як вам, — відповів Хінцельман.

— Це вам моя вдячність за те, що ви мене підвезли, коли я приїхав сюди.

— Ні, Майку. Це не мені, це для дітей, — похитав головою старий. Він на мить посерйознішав, і звичні нотки веселості зникли з його зморшкуватого обличчя. — Приходьте сьогодні після обіду допоможете заштовхати чортопхайку на озеро.

Хінцельман передав Тіні п’ять клаптиків синього паперу, на кожному з яких старомодним почерком було виведено дату і час, а потім записав деталі у блокнот.

— Хінцельмане, а ви щось чули про орлині камені? — змінив тему Тінь.

— На півночі від Райнлендера? Але ні, там Орлина річка. Про камені навряд чи щось чув.

— А про птиць-громовиць?

— На П’ятій вулиці колись стояла багетна майстерня, яка називалася «Громовиця», але вона давно вже зачинилася. Мало з мене помочі?

— Мало.

— Тоді чому б вам не зазирнути до бібліотеки? Персонал там чудовий, хоч цього тижня вони всі можуть бути зайняті на розпродажі книжок. Я ж показував вам, де бібліотека?

Тінь кивнув і попрощався. Як же він сам не здогадався? Заліз у свою фіолетову «Тойоту» і поїхав по Центральній вулиці, до найпівденнішої точки озера — там стояла бібліотечна будівля з вежками, які робили її схожою на замок. Усередині він побачив знак «Розпродаж книжок» зі стрілочкою в бік підвалу. Читальна зала бібліотеки була на першому поверсі, і Тінь попрямував туди, струсивши сніг із черевиків.

Жінка з підібраними яскраво-червоними губами і неприступним поглядом наполегливо поцікавилася, чим може допомогти.

— Певно, мені треба читацький квиток. І ще я хочу щось прочитати про птиць-громовиць.

Бібліотекарка видала йому бланк і сказала, що квиток видадуть за тиждень після заповнення. Тінь задумався: нащо їм цілий тиждень? Може, вони розсилають запити по всій бібліотечній мережі Америки, щоб упевнитись, що він ніде не заборгував книг?

У тюрмі він