Американські боги - Ніл Гейман

Тінь надів пальто і рукавички. Потім чоботи. Він ледве розрізняв краєвид за вікном — лід, що намерз на шибках ізсередини, перетворив озеро на абстрактний малюнок.

Його дихання клубочилося парою.

Він вийшов зі своєї квартири на дерев’яний ґанок і постукав у сусідні двері. Жіночий голос закричав на когось: «Господи, та коли ти вже замовкнеш, і стиш нарешті телевізор!» — на дитину, певно, бо дорослі одне на одного таким тоном не кричать. Двері відчинилися, і втомлена жінка з дуже довгим, дуже чорним волоссям з острахом глянула на Тінь.

— Так?

— Доброго дня. Я Майк Айнзель. Ваш сусід.

— Так? — вираз її обличчя не змінився ні на йоту.

— Вибачте, я замерзаю. Батарея гріє, але зовсім трішки, і квартиру не прогріває.

Вона подивилася на нього знизу, а тоді легесенька посмішка зачепила кутики її губ.

— Що ж, заходьте. Якщо тут стоятимете, в нашій квартирі теж тепла не буде.

Він увійшов до її помешкання. Різнокольорові пластикові іграшки були розкидані по всій підлозі. Під стіною валялися купки обгорткового паперу з різдвяних подарунків. Маленький хлопчик приклеївся носом до телевізора, на якому йшов Діснеївський мультик про Геркулеса, і на екрані голосно тупав і когось гукав мультяшний сатир. Тінь старався стояти до телевізора спиною.

— Гаразд, ось що вам треба, — почала вона. — Спершу необхідно заклеїти вікна. В магазині Геннінга все є, це як плівка для продуктів, тільки для вікон. Заклейте нею вікна, можете ще просушити феном, і тоді вона триматиметься всю зиму. Після того купіть парочку електрообігрівачів. Система опалювання в домі стара, зі справжніми морозами не справляється. До цього нам щастило, кілька останніх зим були теплими.

Тоді вона протягнула руку для привітання:

— Маргарита Ольсен.

— Приємно познайомитися, — сказав Тінь, зняв рукавицю і потис руку. — Знаєте, мені завжди здавалося, що Ольсенам пасувало б світліше волосся.

— Колишній чоловік був справжнісіньким блондином. Біле волосся, рожева шкіра. Засмага не брала його взагалі.

— Міссі Гунтер сказала, що ви працюєте в міській газеті...

— Міссі Гунтер усім все каже. Нахріна цьому місту газета, якщо в нас є Міссі Гунтер? Але так. Іноді пишу новини, але зазвичай цим займається редактор. А на мені рубрики про природу, садівництво, коментар на якусь тему щонеділі, і ще розділ «Новини громади», що в найдрібніших подробицях переповідає, хто кому прийшов у гості в радіусі двадцяти кілометрів. Чи треба було сказати «до кого»?

— «До кого», — відповів Тінь, перш ніж устиг стриматися. — В гості ходять до когось.

Вона пильно подивилася на нього чорними очима, і до Тіні прийшло відчуття дежа вю. Я тут був раніше, подумав він.

Ні, вона мені когось нагадує.

— Менше з тим, тепер ви знаєте, як прогріти квартиру, — сказала вона.

— Дякую. Коли буде тепло, ви з малим маєте зайти в гості.

— Малого звати Леон. Приємно було познайомитися, пане... Перепрошую, а вас як?

— Айнзель. Майк Айнзель.

— Айнзель? Що це за прізвище таке дивне?

Тінь не мав гадки, як їй відповісти.

— Прізвище?.. Боюся, я ніколи не цікавився родинною історією.

— Може, норвезьке?

— Не знаю нікого з родичів, хто мав би хоч якийсь стосунок до Норвегії... — відказав Тінь. А тоді згадав свого дядечка Емерсона Борсона і поспішно додав: — Принаймні по батьківській лінії.

Поки приїхав Середа, Тінь уже встиг обгорнути в прозорий пластик усі вікна і придбати два обігрівачі: один у вітальню і один у спальню. У помешканні з’явився сякий-такий затишок.

— Що це ще за фіолетовий шмат лайна у тебе під вікнами? — запитав Середа замість привітання.

— Ну... Я залишив свій білий шмат лайна тобі, — відказав Тінь. — До речі, де він?

— Продав його в Дулуті. У таких справах забагато обережності не буває. Та не роби з цього трагедії, твою долю я віддам, щойно це все закінчиться.

— Що я тут роблю? Тут, у Приозер’ї. Не у світі взагалі.

Середа вишкірився своєю фірмовою посмішкою — тією, за яку хотілося врізати старому по зубах.

— Ти тут живеш, бо їм на думку не спаде тебе тут шукати. Тут я можу тебе заховати.

— Під ними ти маєш на увазі поганих хлопців?

— Атож. Боюся, до Дому-на-Скелі ми тепер вже не доступимося. Буде складненько, але ми подужаємо. Бо ж зараз ми тільки розмахуємо руками, погрозливо жестикулюємо, бряцаємо зброєю і гарцюємо на конях... А справа почнеться трохи пізніше, ніж ми сподівалися. Думаю, вони зачекають до весни. Нічого не станеться, доки не прийде весна.

— Чому?

— Тому що вони просторікують про мікро-мілісекунди, віртуальності, зміни парадигм і хай-там-що-ще, але вони так само живуть на цій планеті, як і ми, і так само підкоряються циклу природи. Зима — мертвий сезон. Перемога взимку — мертва перемога.

— Дупля не даю, про що ти зараз, — відповів Тінь. Він трохи лукавив. Він мав туманний здогад, про що говорив Середа, але сподівався, що помиляється.

— Це буде сувора зима, і ми з тобою використаємо наш час мудро. Настільки мудро, наскільки ми здатні. Ми організуємо армію та оберемо поле бою.

— Гаразд, — відповів Тінь.

Він знав, що Середа не бреше, принаймні не повністю бреше. Насувалася війна. Ні, не так: війна вже почалася. Насувалася битва.

— Вар’ят Свіні признався перед смертю, що ти його найняв тієї першої ночі в барі.

— І став би я тебе брати на роботу, якби ти не здужав подолати в бійці навіть того нікчему? Але не бійся, я вже сто разів після того встиг порадіти, що повірив у тебе. Ти був коли-небудь у Лас-Веґасі?

— У тому Лас-Веґасі, що в Неваді?

— Точнісінько.

— Ні.

— Вилітаємо з Медісона вечірнім чартером. Люксусовий літак для поважних гравців на ринку. Я переконав авіакомпанію, що нас треба взяти на борт.

— Ти коли-небудь втомлюєшся брехати? — Тінь запитав це без осуду, просто з цікавості.

— Анітрохи. Тим більше, що це правда. Гра, в яку граємо ми, — найважливіша з усіх. На дорогах порожньо, так що до Медісона домчимо за пару годин. Замикай двері і не забудь вимкнути обігрівачі. Незручно буде, якщо ти повернешся на попелище.

— Із ким ми зустрінемось у Веґасі?

Середа відповів.

Тінь вимкнув обігрівачі, кинув пару речей у дорожню сумку, а