Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні
— Я не робитиму цього, — мовила Анжела й вийшла з намету. Слідом за нею, гордо задерши хвоста, почимчикував і Солембум.
Ельфи й собі, сховавши зброю, покірно вийшли на вулицю.
— Магія, — поскаржилась Насуада й потерла скроні руками.
— Магія, — погодився Ерагон.
Грета тим часом упала на підлогу і рвала на собі одяг та розпатлане волосся.
— О, моє бідолашне дитятко! — відчайдушно голосила вона. — Я втратила свою ягничку! Втратила! Що з нею тепер буде, коли вона залишиться сама-самісінька? О горе мені, моє власне дитя прогнало мене від себе. Оце й уся нагорода за те, що я її виростила? О жорстокий і дикий світе, ти вкрав моє щастя! — причитала вона. — Мою сливку… Мою трояндочку… Мій солодкий горошок… Вона втекла, і поруч із нею не буде нікого, хто зміг би про неї подбати… Убивце Тіні! Ти ж не дозволиш, щоб з нею сталося щось лихе?
Ерагон узяв жінку під руку й допоміг їй звестись на ноги. Він спробував запевнити Грету, що хто-хто, а вже вони із Сапфірою обов'язково подбають про Елву.
«Якщо вона, — зітхнула Сапфіра, — не встромить нам ніж поміж ребер».
ДАРУНКИ ЗОЛОТА
Ерагон і Сапфіра стояли ярдів за п'ятдесят від червоного намету Насуади. Юнак тішився, що йому принаймні ближчим часом не доведеться перетинатися з Елвою, і замріяно поглядав у небо. Дракон тим часом збирався злітати на річку Джиєт, щоб скупатися в її спокійних глибоких водах. Юнакові ж треба було завершити змащування обладунків, приготуватися до Роранового весілля та ще й устигнути завітати до Джоуда, щоб підшукати собі доброго надійного меча.
«Як довго тебе не буде?» — потираючи підборіддя, спитав Ерагон у Сапфіри, що вже зібралася була летіти.
«Гадаю, кілька годин. Спочатку я хочу скупатися, а потім збираюся вполювати двох або трьох жирненьких оленів, яких я бачила на західному березі річки, коли ті спокійно ласували собі зеленою травичкою. Хоча… Як це не прикро, вардени вже встигли винищити й розлякати чимало дичини, тож, може, мені доведеться пролетіти півдюжини миль убік Хребта».
«Гаразд, але спробуй далеко не залітати, — попередив Сапфіру Вершник, — бо тебе можуть побачити солдати Імперії».
«Так я й зроблю, — кивнув дракон, — хоча… якщо натраплю на невеличкий загін ворожих солдатів… — Сапфіра ласо облизнулася, — то неодмінно спробую отримати насолоду від швидкої битви. До того ж, люди смакують мені так само, як і олені».
«Сапфіро, ти цього не зробиш!» — скрикнув Вершник.
«Може, й не зроблю… хтозна, — зблиснула вона очима. — Усе залежить від того, чи будуть вони в обладунках, чи ні. Ненавиджу гризти метал і висмоктувати м'ясо з мушель, так, ніби це гігантські равлики».
«Зрозуміло, — похнюпився Ерагон, а потім глянув на високу ельфійку зі сріблястим волоссям: — Ельфи навряд чи відпустять тебе саму. Ти дозволиш двом із них полетіти з тобою? Сумніваюся, що вони встигнуть за тобою, пересуваючись по землі».
«Ні, сьогодні я хочу полювати сама! — сказала Сапфіра, а потім змахнула крилами, здійнялася в повітря й за мить була вже високо над головою Вершника. Коли вона повернула на захід, до річки Джиєт, і була вже досить далеко, Ерагон почув її тихий голос: — А коли я повернусь, ми ж політаємо разом, малий?»
«Авжеж, повертайся швидше, і ми будемо літати вдвох, тільки ти і я», — відповів юнак дракону, поглядаючи, як він стрімголов гайнув на захід, страшенно задоволений відповіддю свого Вершника.
За мить потому до юнака підскочив гнучкий, мов лісовий кіт, Блодхгарм і став питати, куди це полетіла Сапфіра. Намагаючись не дивитися йому в очі, Ерагон усе пояснив. Ельф був дуже роздратований, але терпляче його вислухав і нічого не відповів.
— То що, — сказав Ерагон сам собі, коли Блодхгарм приєднався до своїх побратимів, — почнімо з найголовнішого.
Юнак попрямував табором, аж доки не вийшов на великий майдан, де вправлялися з різною зброєю близько тридцяти варденів. Вони були надто заклопотані, щоб помітити Ерагона, тож Вершник, полегшено зітхнувши, присів і поклав праву руку долонею догори на витоптану землю. Потому він згадав потрібні слова прадавньої мови й прошепотів: «Кулдр, різа лам ієт ун малтінає унін боллр».
Земля поруч із ним не змінилася, проте юнак відчув, як закляття полинуло її надрами на сотні ярдів у всіх напрямках. Секунд за п'ять поверхня землі завирувала, ніби вода в забутому на вогні чайнику, й набула яскравого жовтого кольору. Свого часу Оромис розповів Ерагонові, що де б він не був, у землі завжди містяться крихітні часточки тих чи інших елементів, видобути які можна тільки за допомогою магії. За мить із центру жовтої ділянки вирвався фонтан золотистого пилу й полинув прямісінько Ерагонові на долоню. Потому часточки почали з'єднуватися, і незабаром на долоні Вершника утворилося три кульки чистого золота, завбільшки з чималий горіх.
«Летта», — промовив Ерагон. Він відпустив магію, відчувши, як його миттю накрила хвиля втоми. Вона була такою потужною, що йому довелось присісти навпочіпки, щоб не впасти. Юнакові потемніло в очах, він схилив голову й вдихнув на повні груди, чекаючи, доки до нього повернуться сили, й розглядаючи на своїй долоні гладенькі, ніби дзеркало, кульки. «Яка краса, — подумав Вершник. — Якби ж то я вмів робити це ще тоді, коли ми жили в Паланкарській долині… Адже закляття забрало в мене значно менше сил, ніж тоді, коли я спускався зі Слоуном із верхівки Хелгрінда».
Поклавши золото до кишені, юнак знову подався табором у пошуках чогось їстівного — надто вже багато енергії витратив він за сьогоднішній ранок, раз у раз накладаючи закляття. Тепер треба було добряче попоїсти. Проковтнувши потрійний сніданок у наметі кухарів, Вершник попрямував на майдан, де розташувались мешканці Карвахола. Раптом за кільканадцять метрів від себе Ерагон почув брязкіт металу й вирішив глянути, звідки він долинає. Обійшовши кілька возів, якими було загороджено дорогу, юнак побачив Хорста, котрий стояв між наметами, тримаючи в руці залізяку, інший кінець якої був розпечений до вишнево-червоного кольору й лежав на поверхні масивного двохсотфутового ковадла, прилаштованого на низькому широкому пеньку. Альбрич і Бальдор, сини Хорста, закидаючи молоти високо над головою, по черзі опускали їх на червоний метал.
Удари молотів були такі гучні, що Ерагон не наважився підходити ближче. Хорст помітив його лиш тоді, коли Альбрич і Бальдор нарешті скінчили свою роботу, а він повернув брусок до горна.
— Агов, Ерагоне! — гукнув Хорст до Вершника, махнувши вільною рукою, а потім дістав із лівого муха вовняну затичку
