Танок з драконами - Джордж Мартін
— Ми знову саджаємо дерева, та мине ще кілька років, доки гаї почнуть давати перші плоди, і років тридцять, доки ті гаї справді можна буде назвати плодючими. Що скажете про мідь?
— Гарненький метал, але примхливий та зрадливий, як жінка. Ось золото, воно… щире. Карф радо дасть вам золота… у обмін на рабів.
— Меєрин — вільне місто вільних людей.
— Бідне місто, що колись було заможним. Голодне місто, що колись було вгодоване. Криваве місто, що колись було мирне та квітуче.
Його звинувачення боляче вжалили її. Надто багато в них містилося правди.
— Меєерин знову стане заможним, ситим і мирним, але лишиться вільним. Хочете рабів — ідіть до дотракійців.
— Дотракійці поневолюють, гіскарці навчають невільників. Щоб досягти Карфу, коневладці повинні гнати бранців червоною пустелею. Багато сотень, якщо не тисяч, загине дорогою… і безліч коней теж. Саме тому жоден хал не братиме на себе гріха. І ще одне: Карф не хоче бачити, як попід його мурами нишпорить голодний до здобичі халазар. Нюхати сморід отих коней і їхніх вершників… перепрошую, халісі, не хотів вас образити.
— Кінь смердить, але то чесний сморід, який нічого не ховає. Цього не скажеш про деяких вельможних панів та купецьких магнатів.
Цзаро не зважив на відвертий докір.
— Даянерис, хочу бути з вами відвертим, як личить другові. Ви не зробите Меєрин заможним, ситим і мирним. Ви знищите його, як знищили Астапор. Вам відомо, що коло Рогів Хаззату відбулася битва? Цар-Різник утік назад до свого палацу, а по п’ятах у нього мчали його нові Неблазні.
— Це вже кожен знає. — Бурий Бен Бросквин прислав звістку про битву просто з поля, де вона сталася. — Юнкайці купили собі нових найманців, а поруч із ними билося два легіони Нового Гісу.
— Скоро два перетворяться на чотири, а тоді на десять. Юнкайські посли вже поїхали до Миру та Волантису винаймати ще сердюків. «Бойових Котів», «Довгі Списи», «Вітрогонів». Кажуть, що Мудрі Хазяї винайняли навіть «Золоту Дружину».
Її брат Візерис колись частував на бенкеті очільників «Золотої Дружини», сподіваючись зманити їх на свій бік. «Вони їли з його столу, слухали його заклики і кпинили з нього на весь голос.» Дані тоді була малим дівчиськом, але все пам’ятала.
— Я теж маю сердюків.
— Два охочих полки. А юнкайці вишлють проти вас двадцять, якщо буде треба. І виступлять на війну не самі. Толос і Мантарис уже погодилися укласти союз.
То були грізні новини, якщо правдиві. Даянерис надсилала послів до Толосу і Мантарису, сподіваючись знайти собі на заході нових друзів на противагу ворожості Юнкаю з півдня. Але жоден з її послів не повернувся.
— Меєрин уклав союз із Лазарією.
Цзаро лише гигикнув зневажливо.
— Дотракійські коневладці кличуть лазарян «ягнятниками», а поводяться, як із ягнятами. Бо коли їх стрижеш чи ріжеш, вони тільки жалібно бекають. То геть не войовниче плем’я.
«Навіть друг сумирний, мов вівці, краще, ніж жодного.»
— Мудрі Хазяї мали б наслідувати їхній приклад. Минулого разу я зглянулася на Юнкай, але вдруге цієї помилки не зроблю. Якщо звідти насміляться на мене напасти, я зрівняю Жовте Місто з землею.
— Але поки ви рівнятимете Юнкай з землею, дорогенька, Меєрин повстане за вашою спиною. Не заплющуйте очі на небезпеки навколо вас, люба Даянерис. Ваші євнухи — добрячі вояки, та їх замало, щоб протистояти війську, яке проти вас вишле Юнкай, щойно впаде Астапор.
— Мої відпущеники… — почала була Дані.
— Пхе! Постільні раби, голії борід, ліпники цегли не виграють битв.
Та вона все ж мала надію, що Цзаро помиляється. Колись відпущеники справді являли з себе безладний набрід, але потім вона поділила усіх чоловіків, здатних тримати зброю, на полки і наказала Сірому Хробакові зробити з них вояцтво. «Хай думає, що хоче.»
— А чи не забули ви ще одну річ? Я маю драконів!
— Справді? Пригадую, в Карфі вас рідко бачили без дракона на плечі… але зараз, якщо вірити моїм очам, ваше пречудових обрисів плече таке ж голе, як ваша прегарна грудь.
— Мої дракони виросли, а плечі — ні. Вони літають далеко у полях. Шукають здобич.
«Пробач мені, Хазеє.» Дані занепокоїлася, що Цзаро знає про цю справу, які плітки встиг почути в місті.
— Запитайте про моїх драконів у Добрих Хазяїв Астапору, якщо маєте сумніви.
«Я бачила, як очі людопродавця плавилися і стікали його щоками.»
— А ще скажіть правду, мій добрий друже: навіщо ви мене шукали, якщо не торгувати?
— Щоб привезти дарунок цариці мого серця.
— Ну ж бо, кажіть.
«Що це за нова пастка?»
— Дарунок, про який ви благали мене в Карфі. Кораблі. У затоці стоїть тринадцять галер. Ваших галер — якщо забажаєте. Я привів вам цілий флот, який повезе вас додому, на Вестерос.
«Флот?!» На таке вона не чекала і не сподівалася, а тому сторожко нашорошилася. У Карфі Цзаро пропонував їй тридцять кораблів… за дракона.
— І яку ж ціну ви просите за ці кораблі?
— Ніякої. Мені більше не кортить мати драконів. Я бачив зроблене ними у Астапорі дорогою сюди — моя «Шовкова хмара» заходила по прісну воду. Ці кораблі — ваші, люба королево. Тринадцять галер і веслярі на них.
«Тринадцять. Як інакше?» Цзаро був одним із товариства Тринадцятьох. Певно ж, він переконав кожного з інших членів купецького братства віддати на спільну справу один корабель. Вона знала торговельного магната надто добре і не повірила б навіть на хвилину, що він міг отак подарувати тринадцять власних кораблів.
— Мушу подумати. Чи не можна оглянути кораблі?
— Ви стали підозріливою, Даянерис.
«Щойно помітив?»
— Я стала мудрішою.
— Оглядайте, скільки заманеться. А коли надивитеся, то присягніться, що повернетеся ними на Вестерос — і кораблі стануть вашими. Присягніться вашими драконами та вашим семиликим богом, а ще попелом ваших пращурів — і рушайте.
— А якщо я вирішу почекати рік чи три?
Цзаро зробив похнюплене обличчя.
— Тоді я дуже засмучуся, моя солодка радість… бо хай якою сильною та молодою ви зараз здаєтеся, життя ваше триватиме недовго. У цих краях на довге життя навіть не сподівайтеся.
«Він тицяє мені медові стільники однією рукою і показує батога іншою.»
— Але юнкайці — не такі вже грізні вороги.
— Не всі ваші вороги сидять у Жовтому
