Танок з драконами - Джордж Мартін
«Ні, — подумала Даянерис, — моє військо зібране вогнем та кров’ю.»
— Рада приймати вас у себе, друже. Втішно знову бачити ваше обличчя.
«Я тобі не вірю й не повірю, але ти мені потрібен. Мені потрібні твої Тринадцятеро, твої кораблі й твоя торгівля.»
Багато століть поспіль Меєрин разом із містами-посестрами Юнкаєм та Астапором тримав у своїх руках торгівлю живим товаром. Саме тут дотракійські хали та людолови з Василіскових островів продавали здобич, а решта світу приїжджала її купувати. Без рабів Меєрин мало що мав запропонувати купцям. У гіскарських горах вдосталь було покладів міді, але цей метал не мав уже тієї ціни, що за віків минулих, коли світом правив спиж, а не залізо. Колись уздовж берегів затоки росли могутні кедри, та вони давно згинули під сокирами Старого Царства чи у вогні драконів за тих часів, коли Гіс ішов війною на Валірію. А щойно зникли дерева, відтак і плодючий ґрунт спікся під гарячим сонцем та розвіявся червоними хмарами.
— Саме ці біди перетворили мій народ на людопродавців, — розповідала їй Галацца Галаре у Храмі Грацій.
«А я — та біда, що перетворить людопродавців назад на людей» — присяглася Дані собі.
— Я ж не міг не приїхати, — муркотів Цзаро оманливо-лагідно. — Навіть далеко за морями, у Карфі, моїх вух досягали жахливі перекази. Я плакав, коли їх чув. Подейкували, що ваші вороги пообіцяли шалене багатство, славу та сотню цнотливих рабинь будь-кому, хто вас уб’є.
— Сини Гарпії? — «Відки він знає?» — Вони скрадаються попід стінами уночі та ріжуть горлянки чесним відпущенцям уві сні. А коли сонце сходить, то ховаються, наче таргани, бо лякаються моїх Мідних Звірів.
Скахаз мо’Кандак утворив їй нову варту, про яку вона просила, з однакової кількості відпущенців та голомозих меєринців. Варта ходила вулицями вдень і вночі у темних каптурах та мідних личинах. Сини Гарпії пообіцяли жахливу смерть кожному зрадникові, хто насмілиться служити драконовій королеві, а разом — усім його родичам і близьким. Тому воїни Голомозого ходили містом у личинах шакалів, сов та інших хижих звірів, ховаючи справжні обличчя.
— Я б мала привід боятися Синів, якби мене побачили саму на вулиці, ще й уночі, голу та неозброєну. Бо вони — жалюгідні боягузливі створіння.
— Ніж боягуза вріже цариці горло так само легко, як ніж звитяжця. Я б спав міцніше, якби знав, що втіха мого серця тримає коло себе своїх лютих коневладців. У Карфі вас ніколи не полишали троє кревноїзників. Де ж це вони зараз?
— Агго, Джохого та Рахаро досі служать мені, як і раніше. — «Він грається в якусь гру. Та я теж умію гратися.» — Я лише юна дівчина і погано знаюся на таких справах, але старші й мудріші люди кажуть, що для утримання Меєрину я мушу затвердити свою владу над його теренами углиб від моря, над усім суходолом на захід від Лазарії, аж до Юнкайських гір на півдні.
— Ваш суходіл не є для мене коштовним, а ваша особа — є. Раптом вас спіткає якась халепа — тоді світ втратить для мене смак і красу.
— Шановний пан мають велику добрість так про мене дбати. Але я добре захищена. — Дані майнула в бік Барістана Селмі, що стояв неподалік з долонею на руків’ї меча. — Онде стоїть Барістан Зухвалий, як його кличуть у світі. Вже двічі він рятував мене від убивць.
Цзаро кинув на Селмі побіжний погляд.
— Барістан Зів’ялий, я правильно почув? Ваш ведмежий лицар був трохи молодший і дуже вам відданий.
— Я не бажаю говорити про Джорага Мормонта.
— То й нехай. Зрештою, він був грубуватий на мову і надто волохатий. — Торговельний магнат перехилився через стіл. — Побалакаймо краще про кохання, про мрії та прагнення, про Даянерис — найпрекраснішу жінку в цьому світі. Я аж сп’янів од самого споглядання вашої краси.
Та Даянерис добре пам’ятала, чого варті перебільшені милощі карфійських вельмож.
— Якщо ви сп’яніли, то менше пийте вина.
— Жодне вино не позбавляє розуму так, як ваша краса. Мій маєток стоїть сумний та холодний, наче могила, відколи звідти поїхала Даянерис, і всі найсолодші задоволення цариці міст обертаються на попіл у моєму роті. О, навіщо ж ви покинули мене, навіщо залишили у розпачі?
«Мене вигнав з твого міста страх за своє життя.»
— Бо тоді саме настав час. Карф бажав, щоб я зникла з нього.
— Хто? Неприторенні? Та вони мають у жилах водичку замість крові. Прянищники? А в тих кислий сир у голові замість мізків. Невмирущі всі померли. Вам слід було взяти мене за чоловіка. Я ж певен, чи майже певен, що прохав вашої руки. Навіть благав про неї.
— Якихось півсотні разів, не більше, — піддражнила Дані. — Ви надто швидко здаєтеся, шановний пане. Бо ж я таки мушу вийти заміж, про це погоджуються усі.
— Халісі мусить мати хала, — відказала Іррі, наливаючи цариці у келих. — Це кожен знає.
— То чи не попрохати мені знову? — запитав Цзаро. — Е ні, знаю я цю посмішку. Переді мною — жорстока цариця, що грається чоловічими серцями. Сумирні купці на кшталт мене — лише камінці під вашими коштовними сандалями.
Поодинока сльоза повільно попливла униз молочно-блідою щокою. Але Дані занадто добре його знала, щоб зворушитися. Карфійці уміли заплакати задля своєї вигоди у будь-яку мить.
— Та припиніть! — Вона ухопила вишню з миски на столі й кинула йому в ніс. — Може, я й надто юна дівчина, але не така дурна, щоб вийти за чоловіка, котрий розглядає таріль ягід прискіпливіше, ніж мою цицьку. Я ж бачила, на кого з танцюристів ви витріщалися.
Цзаро витер сльозу з обличчя.
— На тих самих, що й ваша милість, здається мені. От бачите — навіть у цьому ми схожі. Якщо не хочете брати мене собі за чоловіка, я вдовольнюся становищем вашого раба.
— Я не бажаю мати рабів. Я вас
