Танок з драконами - Джордж Мартін
— Бо навіть убрана в шовки та оксамити, мавпа лишається мавпою, — казав пан Аксель. — А ті вельможні володарі, яким стає розуму, не доручають мавпам людські справи.
Королевині люди зареготали, кількоро вишкірилися на Давоса. «Я тобі не мавпа, — подумав він. — Я вельможа короля, і кращий за тебе.» Але спогад лишався болючим.
Тюленячу Браму зачиняли на ніч. Давос не міг повернутися до «Веселої сповитухи» аж до сходу сонця і мусив якось перебути ніч. Він глипнув на Старого Рибонога з його зламаним тризубом. «Я пройшов крізь дощ, бурю та всі негаразди, які є на світі. Я не повернуся, не зробивши того, по що прийшов — хай як мало маю надії.» Нехай він втратив свої пальці, а з ними і щастя на морі, та не став од того мавпою в оксамиті. Він був Правицею свого короля.
Замковими Сходами звалася вулиця, що мала сходинки. Широким кам’яним узвозом вона підіймалася від Вовчого Лігва коло моря до Нового Замку на пагорбі. Давосові, що долав шлях угору, світили мармурові русалки, тримаючи у обіймах великі посудини палаючої китової олії. Досягнувши верхівки, він обернувся; звідти було видно все аж до порту, до обох гаваней. За муром на хвилерізі внутрішня гавань юрмилася бойовими галерами — Давос налічив двадцять три. Може, князь Виман і був надміру жирний, та у справах лінощів не знав.
Брама Нового Замку була зачинена. На його заклик відчинили потерну, звідти виник стражник і запитав, у якій він справі. Давос показав йому чорно-золоту стрічку з королівськими печатками на ній.
— Мушу негайно бачити князя Мандерлі, — відказав він. — Маю справу, яку викладу тільки його вельможності.
Даянерис
Танцюристи блищали; їхніми гладко виголеними тілами, вкритими тонкою плівкою олії, перебігали віддзеркалення вогнів палаючих смолоскипів, що літали з рук до рук під стукіт тамбуринів та переспів сопілок. Щоразу, як два смолоскипи стрічалися і розліталися у повітрі, між ними стрибала й крутилася оголена дівчина. Вогні спалахували й мерехтіли на щедро змащених руках, ногах, грудях та сідницях.
Троє чоловіків не приховували твердих стояків у себе між ніг. Вигляд їхнього збудження водночас і зачіпав щось у душі Даянерис Таргарієн, і трохи смішив. Чоловіки були однакові на зріст, мали довгі ноги та пласкі животи, а кожен м’яз у тілі — такий окреслений, наче його різали з каміння. Навіть на обличчя вони були трохи схожі… на її превеликий подив, бо один мав шкіру темну, як чорне дерево, другий був блідий, як молоко, а третій блищав вилощеною міддю.
«Невже вони хочуть запалити мою хіть?» Дані посовалася на шовкових подушках. Проти стовпів палати стояли у своїх шоломах зі шпичаками схожі на різьблених бовванів Неблазні, геть нічого не виказуючи обличчями. Необрізані чоловіки поводилися зовсім інакше. Резнак мо’Резнак спостерігав, розтуливши рота; вуста його волого блищали. Гіздахр зо’Лорак щось казав чолов’язі коло себе, але сам не зводив очей із дівчат-танцівниць. Бридка масна пика Голомозого була сувора, як завше, але й він очима нічого не проминав.
Важче було зрозуміти, про що марив її почесний гість. Блідошкірий, стрункий, з яструбиним обличчям чоловік, що поділяв з нею високий стіл на помості, сяяв розкішшю у шатах брунатно-червоного шовку та парчі. Його лиса голова блищала під смолоскипами, поки він дрібними вишуканими укусами прикінчував плід смоковниці. А коли голова Цзаро Чжуана Даксоса оберталася услід танцівникам і танцівницям, то на носі в нього мерехтіли й переливалися коштовні опали.
На честь високого гостя Даянерис вбралася у карфійську сукню коштовного золототканого лілового шовку, викраяну так, щоб лишати ліву грудь оголеною. На плечі, спливаючи легким водоспадом майже до соска, лежало її сріблясто-золоте волосся. Половина гостей у палаті крадькома кидала на неї погляди, але Цзаро був не такий. «Утім, як і у Карфі.» Звабити на свій бік купця-магната жіночими чарами вона не могла. «Але ж мушу звабити хоч якось.» Купець прибув із Карфу на галеасі «Шовкова хмара» у супроводі тринадцяти менших галер, наче відповідь на її молитву. Меєринська торгівля майже вмерла, відколи Даянерис припинила продаж невільників, але Цзаро мав статки та змогу відновити її.
Тамбурини шалено застукотіли, троє дівчат стрибнули вище від вогнів і закрутилися у повітрі. Танцюристи-чоловіки упіймали їх, охопили руками за стани і насунули собі на прутні. Дані побачила, як жінки вигинають спини і огортають ногами спини коханців; сопілки пристрасно заплакали, чоловіки заходилися встромлятися у лад музиці. Вона вже раніше бачила, як кохаються інші — дотракійці не ховали своїх любощів так само, як жеребці з кобилами. Але оце зараз вона уперше дивилася, як хіть і пристрасть зливаються з музикою.
Обличчя її розгарячіло та запашіло. «Вина забагато випила» — сказала вона собі, та все ж мимоволі звернулася думками до Дааріо Нахаріса. Того ранку від нього саме примчав гонець. «Буревісники» поверталися з Лазарії, а з ними і її полковник, везучи дружбу народу ягнятників. «Їжу і торгівлю, — виправила вона себе. — Він не зрадив моїх сподівань. І не зрадить надалі. Дааріо допоможе мені врятувати моє місто.» Королеві й цариці так кортіло якомога скоріше побачити його обличчя, попестити його розгалужену на три гілки бороду, розказати про свої негаразди й турботи… але «Буревісники» мали попереду ще багато днів шляху аж з-за Хизайського проходу, а вона мала царство, яким мусила правити.
Між ліловими стовпами висіли хмари запашного диму. Танцюристи стали на коліна, схиливши голови.
— Надзвичайно, — мовила їм Дані. — Не пригадаю, коли бачила таку вишуканість, таку красу.
Вона кивнула до Резнака мо’Резнака, і підстолій поспіхом кинувся на заклик. Його лису зморшкувату голову всіяли дрібні крапельки поту.
— Проведіть наших гостей до лазень — хай освіжаться. А тоді пригостіть напоями та наїдками.
— Матиму за велику честь, препишна царице.
Дані простягла келиха убік, щоб Іррі його наповнила. Вино було солодке та міцне, відгонило пахощами східних прянощів і далеко переважало смаком поганенькі гіскарські вина, якими повнився її кухоль донедавна. Цзаро роздивився плоди на поданій Джихікі тарелі та вибрав собі хурму. Її жовтогаряча шкуринка пасувала до кольору коралів у нього в носі. Купець відкусив шматочок і закопилив губи.
— Надто терпка.
— Шановний пан віддає перевагу чомусь солодшому?
— Надмір солодкого придушує всяке задоволення. Тоді як терпкі плоди та терпкі жінки надають життю свіжості та смаку. — Цзаро вкусив ще шматочок, пожував, проковтнув. — Даянерис, люба царице, я
