За гранню - Анна Несторова

Вона знала: повинна обманути. Всіх. Вчергове.

Наяр би закинув на інший край світу й по грані Хаврен не дібралась б навіть у прекрасному здоров’ї. Тому прикрила очі, попросивши магію, відкрити прохід у грань подумки читала формулу-заклинання. Бажала опинитись у старому світі, в не в місці, що оповите плетіннями, немов павутиною. Розпустити їх травниця нізащо не змогла б. Мало часу, мало знань, та й що заподіяти магу, котрий укріплював захист роками?

Наяр не прощався, мовчки дивився, як вона заходить у портал. Розбивав дівоче серце своєю холодністю.

«Будь ласка, — благала небо й Творця. — Будь ласка! Будь ласка!»

Вона прикрила очі, відчувши прохолоду. Боялась озирнутись. Знала: заплаче, немов мала дитина. Гуркіт вивів з того, зачарованого горем, стану. Так, її почули. Так, то була грань, але… Звична темрява окутувала, наче за весь час не існувало тут змін. Небо синє, а десь далеко ніби щось гігантське впало. Земля затремтіла. Нитки вирували серед пітьми, наче втікали від скаженого собаки й коли вони все ж знайшли її вогнище, Хаврен задихнулась.

***

Темрява, наче зіниці викололи, хоч вона прийшла до тями й дивилась на світ з широко відкритими очима. Грань руйнувалась. В повітря здіймався пил та попіл від землетрусу й вирування стихій. Все здавалось надто страшною казкою. З тих, що лякають неслухняних дітей. Закашлявшись, вона відкрила прохід й бажала лиш одного: опинитись поруч з Наяром.

Принцеса не думала про наслідки. Сад палав у вогні. Мертві тіла лежали навкруги.

— Прості люди, — прошепотіла, — вони… Вони прийшли сюди під дією некромантських чар?

Над замком кружляли сірі хмари, наче воно — вода у кухлику, яку хтось добре ложкою перемішав. Серце завмерло.

— Наяр… — сказала тихо. — Тільки ти б залишився живим…

Підібравши кинджал з землі, вона попрямувала до кам’яного гіганта, що колись прихищав під своїми стелями та став свідком моментів життя, може й ненайкращих, але їх вже не переписати. Відганяла найгірші та моторошні думки.

Час застиг в’язким еліксиром з кісток після довгої варки на маленькому вогнищі: все біг та біг, важке дихання та вдивляння. Вона чула, як грім гримів, як на землю насувалось щось темне і страшне. Жах все більше захоплював душу, змушуючи руки тремтіти, десь з’являлась думка впасти на коліна, бити поклони та благати про помилування.

«Невже то все? Невже ми програли? Кінець?»

В замку ще гірше — вартові лежали в коридорах. Калюжі крові — звичне явище. От якась служниця застигла з перерізаним горлом, от — кухар. Хаврен наказала собі не дивитись, коли побачила щось схоже на крихітні тіла. То занадто.

З кожним кроком, з кожним ударом серця в душі розгоралось вогнище ненависті й злості. Багатовікова будівля тремтіла від магії й заклинань, нитки всі стягувались в одну сторону — чорні, як крила ворони.

Вона побігла знову, згадуючи ті лабіринти, де заховалась та клята кімната з артефактом. Подумавши, відкинула кинджал та взяла меч в руки. Фехтувальник з неї поганий, але для захисту зійде й байдуже, що зброя не по руці. Вона краще за коротке кинджальне лезо.

За спиною лопнули вітражі і їх осколки розлітались у різні сторони. Дісталось і їй: відчувала, як спину ранило і як маленькі капельки розтікаються по тканині проклятої сукні. Вона не змінювала її ще з темниці.

Ухилялась від заклинань, що доносились до Хаврен. Відкривши двері, принцеса побачила чоловіків, що бились проти двох супротивників.

Наяр — зі своїм учнем вів танок сталі та смерті, вочевидь, затримавши хід ритуалу, а може й зірвавши його, судячи з метушні Ельеза. Ріваль проти… Слуги?

Вона придивилась, завмерши. Той, хто попереджав за кінець світу, налаштовував на його порятунок й сам став на сторону зла? Їй здалось: помиляється, але ні. То був він. Однією рукою бився з пораненим королем, іншою — підтримував промінь магії, нитку, котра простягалась до кристала.

Селенія чи Єстін, хто з них, розбиратись не стала, сховалась в іншому кутку кімнати. Судячи з того, як ворушились її губи, та й з ігнорування заклинань, підтримувала ритуал, читаючи сторінки книги з невідомим для Хаврен знаком. Чи то якась зірка, вписана у коло, чи стародавня руна, травниця не стала придивлятись. Побігла на виручку чоловікам.

Наяр краєм ока помітив її й ледь не пропустив удар.

— А–а-а, пташечка прилетіла! — верещав Ельез, мов божевільний. — Нова епоха близько!

Більше некромант нічого не сказав, зосередився на поєдинку. Удари мечів, звуки грому, лайка, магія в повітрі, тремтіння артефакту. Ельезова улюблениця перейшла на мелодійний голос, наспівуючи мотиви невідомою мовою. Вони різали вуха, вони зводили з розуму, вселяли приреченість та невіру у власні сили. Кристал потемнів: почав наливатись сірими фарбами. Його Величність пропустив удар по стегну й крикнув. Слуга зареготав.

То не той миловидний старий, котрого принцеса зустріла у грані… То якесь потворне створіння з чорними очиськами та візерунками на щоках.

Хаврен кинулась на допомогу королю першому ще пам’ятаючи про умову: Ріваль повинен залишатись живим, щоб підтримати артефакт. Без ланверійського правителя діло пропаще. Взявши до рук зброю, дівчина атакувала слідом за колишнім коханцем. Вловила кілька ниток, крикнувши від болю й направила на Слугу, перетворюючи на гостре лезо голки. Він ухилився.