Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

— Спуск буде ризикований, б'юсь об заклад, — сказав Сем.

Розколина виявилася довшою та глибшою, ніж здавалася спершу. Зійшовши трохи нижче, гобіти натрапили на кілька покручених хирлявих дерев — уперше за кілька днів. То були здебільшого криві берези та подекуди ялини. Серед них траплялося чимало мертвих дерев, тонких і вигризених східними вітрами до самої серцевини. Раніше, коли клімат тут був м'якший, у цій ущелині, напевно, росли справжні хащі: але дерева закінчились уже через якихось двадцять сажнів, хоча старі поламані стовбури стриміли навіть біля самого краю кручі. Дно рову, який тягнувся вздовж пруга гірського розламу, було захаращене потрощеним камінням і різко збігало донизу. Коли гобіти нарешті дійшли до кінця, Фродо нахилився і визирнув понад краєм кручі.

— Поглянь! — сказав він. — Ми, напевно, дуже довго спускались, або ж ця скеля запалася. Тепер вона значно нижча, ніж була, і виглядає не такою неприступною, як раніше.

Сем став навколішки поруч із Фродо й собі неохоче подивився за край. Потому звів погляд на грізну скелю, що здіймалась осторонь і ліворуч од них.

— Не така неприступна! — форкнув він. — Авжеж, гадаю, спускатися завжди легше, ніж підніматися. Якщо не вмієш літати, то можеш принаймні стрибнути!

— Але стрибати доведеться звисока, — зауважив Фродо. — Десь приблизно з... — якусь хвилю він вимірював відстань на око, — з чотирнадцяти сажнів. Не більше.

— Досить і цього! — відказав Сем. — Ух! Ненавиджу дивитись униз із висоти! Але все одно дивитися — це краще, ніж спускатися.

— Ні-ні, — не вгавав Фродо, — думаю, ми зможемо спуститися тут; а також думаю, що ми мусимо бодай спробувати це зробити. Дивися: скеля тут зовсім інакша, ніж була за кілька верст звідси. Вона осіла й потріскалася.

Зовнішній схил кручі й справді був уже не надто стрімкий і трохи видавався вперед. Він нагадував могутній фортечний мур чи стіну понад морем, основа якої зрушила з місця, а відтак усі пласти її кладки зрушились і викривились, а між ними утворилися чималі тріщини та довгі скошені виступи, подекуди завширшки як сходи.

— І якщо ми таки плануємо спускатися, то найліпше зробити це негайно. Уже темніє. Гадаю, наближається буря.

Димчасту пляму гір на Сході поглинув густий морок, що простягнув свої довгі руки на Захід. Щораз дужчий вітер доносив до гобітів глухий гуркіт далекого грому. Фродо втягнув носом повітря і з підозрою глянув у небо. Тоді зняв пояс, зав'язав його поверх плаща, міцно стягнув і закинув на плечі свою легку торбину, а тоді став на край кручі.

— Я маю намір спуститися, — сказав він.

— Гаразд! — похмуро відповів Сем. — Але я піду перший.

— Ти? — перепитав Фродо. — І що ж змусило тебе передумати щодо спуску?

— Я не передумав. Це просто розважливо: першим спускається найбільший незграба. Я не хочу впасти на тебе згори і скинути з кручі — навіщо за одне падіння гинути нам обом?

І перш ніж Фродо встиг його зупинити, Сем сів, перекинув ноги через пруг, розвернувся й узявся намацувати пальцями нижніх кінцівок якусь опору під собою. Ледве чи він іще коли-небудь за своє життя чинив так відважно й холоднокровно. Чи, навпаки, так нерозважливо.

— Ні, ні! Семе, ти старий бевзю! — скрикнув Фродо. — Ти вб'єшся, лізучи вниз і навіть не глянувши, куди тобі треба дістатися!

Й він ухопив Сема попід руки і витягнув його нагору.

— Зачекай трохи і потерпи! — сказав Фродо другові.

Потому ліг на землю, перехилившись через пруг і вдивляючись униз; але, хоча сонце ще не сіло, його світло згасало надто швидко.

— Гадаю, ми з цим упораємось, — озвався Фродо за кілька хвилин. — Принаймні я. Та й ти теж, якщо не втрачатимеш голови і обережно лізтимеш слідом за мною.

— Не знаю, звідки в тебе така впевненість, — відповів Сем. — Агов! Ти ж не бачиш дна урвища при такому світлі. А що ти робитимеш, коли раптом дістанешся до такого місця, де не буде жодної зачіпки ні для рук, ані для ніг?

— Подряпаюся назад, мабуть, — відповів Фродо.

— Легко сказати, — заперечив Сем. — Краще зачекаймо до ранку, коли посвітлішає.

— Ні! Лише тоді, коли я вже не матиму іншого виходу, — навдивовижу палко запротестував Фродо. — Мені страшенно шкода кожної години, кожної миті. Я таки спробую спуститись. А ти нікуди не лізь, допоки я піднімуся сюди чи гукну тебе!

Ухопившись пальцями за кам'янистий виступ на прузі, Фродо тихцем опускався й уже майже повністю випростав руки, і тоді лише намацав якусь приступку пальцями ніг.

— Одна сходинка вниз, — сказав він. — І ця приступка розширюється праворуч. Я можу стояти на ній, навіть не тримаючись. Я буду...

Але зненацька гобіт замовкнув на півслові.

Бистролітна темрява, набираючи дедалі більшої швидкості, виринула на Сході й поглинула ціле небо. Просто над головами у гобітів пролунав сухий розкотистий тріск грому Списи блискавиць ударили в пагорби. Зірвався шалений поривчастий вітер, і, вливаючись у його ревище, серед високості пролунав пронизливий вереск. Двоє друзів уже чули такий вереск у Мокві, коли утікали з Гобітова, і навіть там, у ширських лісах, їхня кров захолола від нього. А тут, у цій пустці, такий моторошний звук викликав ні з чим не порівнюваний жах: він пронизав малих подорожніх холодними лезами страху та відчаю, змусивши завмерти їхні серця та подихи. Сем розпластався долілиць. Фродо мимоволі відпустив руки, затуляючи ними голову та вуха. Й тоді гойднувся, послизнувся і ковзнув униз, протяжно скрикнувши.

Сем почув його, підповз і з натугою перебрався через край уступу.

— Пане, пане! — гукав він. — Пане!

Відповіді не було. Сем відчув, що ним цілим аж трясе, проте набрав повітря у груди і знову гукнув:

— Пане!

Вітер ввігнав Семів голос назад у його горлянку, проте, коли буряний порив ущух, з ревом вирвавшись із западини та помчавши ген понад пагорби, до Семових вух долинув ледве чутний крик у відповідь:

— Усе гаразд, усе гаразд! Я тут. Але нічого не бачу.

Голос Фродо був дуже слабким. І насправді він був зовсім поруч: гобіт зісковзнув, а не впав, і скочив на ноги на широкій