Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею - Генрі Лайон Олді

мовляв, те та се, міняти шкарпетки, крутити м'ясорубку, походи на базар — раз на тиждень. Наслідок наявності грубої фізичної сили і відсутності тачки. Оно на що жарт обернувся…

— В-ва, дарагой, який гранат! Ц-ц-ц! Щастя, не гранат!

— А поступитися?

— Слюшай, мущин, куди поступитися?! Навіщо поступитися! Вах! Образити хочеш?!

Ага, образиш його, вахаббіта. Гаразд, беру два добрячих щастя. Один лопнув, в тріщину криваво-соковитий м'якуш пре. Проштовхуюсь повз розсипи зелені, повз штабелі яєць. Повз жовтих курей, що безсоромно розсунули жирні стегна. Стегенця, тобто. Фламандський натюрморт пензля Ламме Гудзака. Ні, братики-сестрички, мені до виходу. Рюкзак на ходу зав'язав, застебнув, за спину кинув. Ненавиджу тяжкеважке в руках носити. А на спині — люба річріч.

В'ючна я тварина.

— К-куди преш?!

Куди треба, туди і пру. Ну, зачепили тебе пряжкою. Ну, змовч: буває, мовляв.

Ні, розпатякався.

Яблука-груші на прилавках раптом здалися восковими. З ум'ятинами від пальців неуважного бутафора. Петрушка з кропом — дрантя на дроті. Абхаз у кепці — погано загримований статист. Галас — фонограма, вся у склейках. У косих променях прожекторів танцює пил. Зворотній бік вистави. Показаний глядачеві, він зруйнує магію.

— …дець! Оселедець! Малосолоний…

Іду за порошком. Найбільшу пачку візьму. Щоб надовго вистачило.

Коли, ощасливлений важким мішком «Бінго-Автомат», вибирався на міст — вороняча лапка вчепилася у рукав. Над головою вітер дер кігтями вивіску «Торгiвельний майданчик». Рюкзак уперто сповзав на дупу: треба зняти, лямки підтягти. Додому хочу. Бурсацьким узвозом, в метро. Додому. А тут — лапка.

— Поворожити, абрикосовий? Всю правду скажу, на минуле, на майбутнє, на любов, на успіх…

Ось це «абрикосовий» мене доконало.

Молода циганка труснула квітчастим поліном, яке спало у неї на руках. Поліно заходилося було зі сну пронизливим криком — і замовкло. Зацмокало, засопіло… Не захотіло допомагати мамі крутити товстого фраєра. Чи у циганів не фраєр? Шкода, запитати немає в кого: я з історії трудових ромале тільки «Повернення Будулая» вивчив. З молдаванином Міхаєм Волонтіром у головній позитивній ролі.

— Ай, абрикосовий, Катя все знає, все ска…

Уперше побачив, як циганки бліднуть. Щоки попелом засипало. Лоб — у синяву. Під лівим оком жилка ударила пульсом. Ледве дитину в річку не жбурнула. І бочком, бочком від мене.

Дивний кураж запалив серце. Ніби недопалок — мішковину декорацій.

— Стій! Стій, кажу! Ворожити будемо!

Рукав її блузи виявився тонким, але міцним.

— Пусти! Пусти, абрикосовий!

— Ах, абрикосовий? Всі, значить, яхонтові, всі діамантові, а я абрикосовий?! Ворожи, Катя! На!

Вільною рукою рвонув з кишені червонця. Останнього. Мало не розсипав дріб’язок.

— Пусти!

— Ворожи! Кому сказав!

Тут стара Ізергіль підскочила. Спідниці — веселкою, у кінських, вивернутих, зубах темна паличка «More». Добре живуть, кучеряві…

— Джя! Джя! — це вона до молодої. Біжи, мовляв.

Услід дітлахи: зграйкою. Ще три баби. Ні, чотири. І двоє мужиків. Цілий табір. Зараз у небо йтимуть. Червінець в руці мокрим здався. Випустив я Катіну блузу. А кураж не згасає. Все вранішнє роздратування злилося докупи. Не хочеш мені ворожити, красива? Будеш!

Темно довкруги зробилося.

Затишно.

І твердий оксамит крісла за спиною.

Блазнів ховають за огорожею
Акт I
Дія друга

Міст через річку, вище Благовіщенського базару. На тротуарі сидить безногий жебрак, поряд жінка торгує шнурками і засобом від комах. Далі — лотки з іграшками, сигаретами, батарейками для побутової техніки. Біля арки, яка веде до оптово-промислових рядів, натовп циган оточує Валерія Смолякова. На заднику блищить купол дзвіниці і темно-синій плакат «Winston: скажеш, у мене немає смаку?!»

Дівчина з плаката, схожа на скурвлену Попелюшку, пускає глядачеві бісики.

1-й циган (набичившись). Чому кричиш? Чому тримаєш? Розійдемося по-хорошому…

Валерій закидає рюкзак вище, спиною задкуючи на авансцену. Яскраво-червоний рюкзак з білим написом «Marlboro» привертає увагу, не дає відвести погляд. Цигани, як приклеєні, рухаються услід. Галасують діти. Понад гомоном, з тургелі малих колонок, розміщених високо, біля самих падуг, поволі точиться знайома з фільму «Табір йде в небо» мелодія. «Я вмираю, мама» у виконанні Тахира Боброва.

Гостро спалахує, захлинаючись, соло гітари, трохи пізніше — плакучий голос.

1-й циган. Розійдемося, да?

Валерій. Хай ворожить! Я їй ручку позолочу!

2-й циган (монотонно, без інтонацій). Хочеш грошей, пане? Хочеш? Грошей…

Стара. Катька-дура! Дура! Сліпа дура…

Валерій (сповазючи в істерику). Ворожи! Що було?! Що буде?

Стара. Ой, дура… адже бачила ж!..

Валерій. Що?!

Гасне рампа. Лівий виносний прожектор бере в коло двох: Валерія і 1-го цигана. Решта людей перетворюється на безлику масу. З-за куліс надбігають статисти, розчиняються у пітьмі, наповнюючи простір диханням.

Здалеку плаче скрипка.

У залі, біля бічних дверей, тьмяно світиться оранжевий плафон з написом «аварійний вихід».

1-й циган. Відпусти дівку…

Валерій (скидає рюкзак до ніг, довго регоче). Я що, тримаю? Тримаю?! Я?!

1-й циган. Відпусти… Візьми мене.