Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею - Генрі Лайон Олді

Наталя. Я! Я визначилася! Я завжди знала, що хочу на філфак!

Валерій (заводячись). А сенс? Ну, закінчила. Ну, сидиш редактором за гріш. Велика перемога!

Наталя. Я пишу! Я творчий працівник!

Валерій. Оттакої! Пише вона… Ах, Наталочко, ось нариси Остапа Ібрагімовича «Як я кинув пити і став депутатом!» Зробіть з них пристойний мемуарчик до восьмого січня! Творчий працівник!

Наталя (різко зупиняючись). Яка ж ти все-таки сволота! Ні, яка ж…

Світла майже немає.

Блищить ніж, крутячись у пальцях Валерія.

Дуже голосно: «Ай-яй-яй, убілі нєгра…»

Коли Наташка нарешті вщула, я усвідомив, що кручу в пальцях ніж. Столовий. З поплавленою пластмасовою ручкою. Зовсім непогано кручу. Як на свою криворукість, звісно. Лезо підморгнуло сонячним (точніше, електролампочним) зайчиком, нагадавши давній епізод, коли в ТЮГу ставили Едліса, «Спрагу над струмком». Про Франсуа Війона. Я тоді шабашив на півставки: фонограму на замовлення монтував, а потім сидів на музиці. Це зараз компакт-диск ткнув, і гуляй собі, а тоді стрічку «Свема» ножичками, та ракорди кольорові вклей, та стеж, щоб старенький «Юпітер» не зажував у найвідповідальнішу…

Прем'єра. Нудьгую в будці за пультом. Сцена — як на долоні, зал теж. Б'ю байдики: всього й роботи, що знімай з паузи, міняй гучність, мікшуй і знову вчасно на паузу став. Головне — не промахнутися. Мені їхній головний так і сказав перед початком: «Промахнешся — уб'ю.» І про надзадачу нести почав. А я його на хрін послав. Уб'є він мене, Немирович драний, якщо я їхню бодягу напам'ять знаю! Плюс партитурка поруч, з ключовими репліками. Загалом, голий робот. І треба ж: у зубах давно нав’язло, на генералках вовком від нудьги вив — а захопився, як мала в першому ліжку.

Одна з найбільш вдалих сцен. Коли Франсуа у виконанні істерика Артема Тарасюка дістав усіх, і банда зібралася його різати. Рудобородий статист першим вихоплює ніж. Красиво — чорний плащ крилом злітає вгору, і з цього крила (руки не видно!) прямо у промені прожектора зблискує лезо. Рудобородий поволі йде на Артемка, крутить в пальцях ніж — на вигляд, страшний тесак, а може, і не тільки на вигляд, я їхнього режисера знаю, він же фанат, він пропустить… Тарасюк задкує до рампи. Зараз ватажок банди повинен схопити заздалегідь поставлену біля задника бочку і з ревом жбурнути її в братву. Тільки ватажок чомусь запізнюється. Артемка біля самої рампи, далі відступати нікуди. Ще крок, жест, мить — і ніж рудобородого увійде йому в груди. Ну ж!.. Суміш жаху і захоплення. Злітає похмуре крещендо «Чакони» Ганса Найзідлера, з «підписаною» ззаду грозою — рука машинально виводить гучність на максимум. Я там, в залі, зі всіма, я дивлюся, як вперше, я чекаю катарсису…

Краєм ока помічаю: почервонівши від натуги, ватажок на ар'єрсцені неймовірним зусиллям зриває над головою бочку. Юрко Литвин, колишній морський піхотинець, схожий зараз на Верещагіна з «Білого сонця пустелі». Ваше благародіє, гаспажа Удача… Навіщо пуп рвати, вона ж порожня?! Ревіння ватажка заглушає музику до бісової мами, лютні не чутно, «Чакона» здохла, сама гроза огризається хрипким громом. «Кореші», включно із рудобородим, розбігаються, як таргани від пантофлі. Перед рампою з гуркотом розлітається на тріски бочка, з неї — бісова сила піску… частина висипається в залу, на ноги першому ряду…

Овації. Зал аплодує. Я — теж, навіть не помітивши, коли встиг зняти звук і натиснути «паузу». Здорово! Але не полишає дивне відчуття, отруюючи катарсис. Так, театр. Так, п'єса. І, проте, важко позбутися думки: якби рудобородий все-таки зарізав Тарасюка — катарсис був би повним! А він міг, я нутром чую — міг би… Що за нісенітниці в голову лізуть?!

Після прем'єри з'ясувалося: вранці надміру завзятий пожежник насипав в бочку-реквізит купу свого протипожежного піску! Юрко Литвин, хапаючись то за спину, то за живіт, і лаючись, як цілий взвод морської піхоти, збирався натовкти пожежнику пику, але старанного не знайшов.

А відчуття неповноцінності катарсису я запам'ятав, напевно, на все життя.

— …поклади ножик, — спокійно сказала Наташка. — Поріжешся.

Слухаю, мем.

І цей проклятий сусід з його машиною, змінив нарешті хвилю. Настройки радіо з півхвилини бурчали, обнюхуючи шкалу, поки з моря звуків не виплив Михайло Щербаков:

Благовіщенський собор — розумію.

Благовіщенський базар — не розумію. Ніколи не зрозумію. Тензки, ясна річ. І схожі: яскраві, наляписті. Наш собор, кажуть, на поганому місці збудовано. То з нього хрести валяться, то блискавка по куполу торохне. Ось і базар: штовханина, гамір, і ніяких тобі благих звісток, окрім нав’язлого в зубах: «Підходь-налітай!» Не люблю я їх.

Від поживи для духу до їдла для черева — п'ять хвилин навпростець.

— Скільки коштує кінза?

— Сорок копійок пучок.

— Давай. І петрушки…

Якби не пральний порошок, в житті б сюди не пішов. Хіба мало тихих базарів? — Сумський, наприклад. І до дому ближче. І пиво там у кнайпі холодне. Темне «Монастирське» навпіл зі світлим в один келих. Вобла… Немов відгомін захопленого мату: «У!.. бла!..» І кишеню увесь час притримувати не треба. Зате тут порошок дешевший, м-мати його… Ще на старті сімейного буття підписав для дружини жартівливу грамоту. Зобов'язуюся,