Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею - Генрі Лайон Олді

А потім, на скорботному прикладі двох мишей-рекетирів і одного кота Леопольда, пояснюю популярно: як користуватися плитою і колонкою. Коли телефонувати «04». У яких випадках. З жартами-примовками. З мораліте, гідними Стівена Кинга: «Маленька дівчинка почула запах газу, але не сказала про це мамі. І ось, темної-претемної ночі…»

Коли я йду, вчителі дякують. Вони завжди дякують. Мені здається, щиро. Просять заходити наступного року. А в завідуючої місцевою їдальнею можна купити дешево м'ясо і молочні продукти. Ще — ватрушки з сиром. В принципі, Управління газового господарства вимагає, щоб я освічував дітвору «покласово». Не більше тридцяти чоловік за раз, для кращої засвоюваності. Але тоді я з глузду з'їду остаточно. Слава окозамилюванню! — начальство «голубого чарівника» і директори шкіл закривають очі на те, що масовики-витівники іменують з вульгарною посмішкою «киданням палиць». Робиш один концерт, а в звіті ставиш п'ять паличок. Мовляв, п'ять класів обслужив. Чисто конкретно, не гуртом, а вроздріб. Зате платить Управління регулярно. Іноді здається, що так вони відмивають нарко-мільйони. Або відпрацьовують гранти фондів пропаганди сексуальних меншин.

Коли мене заберуть до психлікарні, я всіх психів навчу правильно відкривати вентиль.

Почувши вибух, знайте: це я.

…гість прийшов у середу. Увечері. Наташка поралася на кухні, гуркочучи сковорідками. Пахло коропом, смаженим у клярі. Ще пахло цибулею, нарізаною тоненькими кружальцями (розім'яти пальцями, щоб пустила сік), — олія, крапелька оцту, дрібка цукру, перець… І чвертка «Мисливської» в холодильнику. Я валявся на дивані з книжкою в руках, передчуваючи таїнства вечірньої кулінарії. Це теж давня звичка, пов'язана з ритмом роботи вільного художника — сніданок на бігу, обід галопом, і повноважна, з трьох страв, вечеря. Часто — пізно вночі. Ненавиджу тих, хто пропонує мені вечерю віддати ворогу. Немає у мене таких ворогів, окрім гадів-порадників.

Але і їм я вечері не віддам.

Дзвінок глухо бризнув треллю. «Лерко, відчини! — крикнула Наташка. — Це, напевно, Денис!..» Сунувши ноги в капці, я поплентався в коридор. Потай радіючи: син рідко приходив додому до вечері, частіше трамбував асфальт з однолітками. І за хвилину прокляв свої лінощі, через які так і не спромігся вставити вічко.

На майданчику топталися двоє громил. Шкіряні куртки, шарфи з мохера. (За нинішньої тепліні в такому «прикиді» упрієш на раз. Але нічого не вдієш — форма одягу зобов'язує!) У обох чорнявий їжачок починається над бровами і котиться назад, ховаючи вузенький рубіж лобів. Тупа дружелюбність поглядів. Шафа-Вася з Нижньою Гиївки у порівнянні з ними виглядав би дистрофіком. Хотілося мати помпову рушницю. З картеччю. Або бомбарду. Викочуєш на позицію і під бадьорий марш «Голубий чарівник-газ»…

— Ви до кого?

— Доброї днинки, Валерію Яковичу! — приємним баритоном долинуло із-за «солодкої парочки». — Я до вас. Можна?

Голіафи розсунулись, пропускаючи вперед крихітного, пристойно одягненого старенького. Дуже пристойно. Особливо мені сподобалася краватка. І капелюх. Мало хто здатний так вишукано піднести капелюх, прийшовши проти ночі в хату до незнайомої людини.

— Е-е-е… А, власне, з якого приводу?

Коли нервую, голос стає мерзотно-буркітливим.

— З приводу прикрого інциденту. Що мав місце минулої суботи, біля Благовіщенського базару.

— Ви… ви з міліції?

— Ви вражаєте мене, Валерію Якович. Я схожий на працівника органів? У цьому випадку я радше… м-м-м… представник винуватої сторони. Який має повноваження залагодити конфлікт. Втім, якщо ви бажаєте, ми можемо говорити тут, на майданчику.

На цигана він був схожий, як я — на Майю Плисецьку. Навіть менше.

Адвокат? Всім табором винаймали?!

— Н-ні… н-не треба. Заходьте…

Він зайшов один. Довго вовтузився в коридорі, роззуваючись. Я з підозрілою послужливістю підсунув старенькому капці. Ч-чорт, один порваний!.. Соромно. І капелюх нікуди повісити. Відчуваючи себе лакеєм, який намагається без протекції влаштуватися до князя Потьомкіна, примостив капелюх на краєчок вішака — старовинного, ще дідівського, із завитками-вензелями, але розбитого чи не вщент.

З кухні вдарив ритуальний гонг:

— Денисе! А хліба купити? Чому я постійно повинна…

— Це не Денис, Наташо. Це до мене.

— Хто?

— Циганський барон!

Ну хто мене за язика смикав?!

Старенький сміявся на рідкість заразно. Підстрибували окуляри в тонкій оправі. Хусточка з батисту промокала кутики губ. Бігали, веселячись, зморшки. І пахло дорогим одеколоном, який забивав навіть чад смаженої риби.

— Ви вельми дотепні, Валерію Яковичу. І спостережливі. По чарочці?

Звідки він витягнув пляшку? Загадка. Я придивився. Рот наповнився слиною, як у собачки Павлова. «Ювілейний», витримка й ціна приблизно однакові. Якщо витримку рахувати в роках, а ціну в баксах.

— Прошу до кімнати…

Уважно стежачи, щоб у чарках не виявилося дохлого таргана (бували випадки!..), нашвидку накриваю стіл. У кімнату заглядає Наташа, миттю проймається прихильністю до імпозантного старого. Він не по роках бадьоро підхоплюється з прочавленого крісла. Цілує моїй дружині ручку: наче гусар, у зап'ясток. Називається «Вольдемаром Павловичем», хоча я очікував щось подібне до «брата Жемчужного». Категорично відмовляється вечеряти — надовго не затримаю, коньяку для плезиру, і баста, обговорити дрібниці… Наташка квітне. Поглядає на мене: такі знайомі? звідки?! Я не розповів їй про циган на базарі. Я їй взагалі нічого не розповідав.

Навіщо?

«А дуболоми нудьгують на сходах, — промайнуло невлад. — Винести по чарці?»

— Отже, — починає тямущий Вольдемар Павлович, ледве Наташка виходить. — Метою мого візиту є загладити неприємний осад, який, цілком імовірно, міг залишитися у вас, Валерію Яковичу…

Він уважно дивиться мені в обличчя. Залпом, варварськи перекидає чарку, яку грів у долоньці. Я раптом розумію: він боїться. Він