Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею - Генрі Лайон Олді

— Валерію Яковичу, давайте відверто?

Слабо киваю. Відверто то й відверто.

— Я старший за вас, Валерочко. Я набагато старший за вас. І дуже прошу вас: пробачте їх. Катерина ще дуже юна… Вона просто не встигла. І Федько, дурень, поспішив влізти. Ви його правильно покарали. Шкода, мало.

Він нахиляється до мене. Близько. Я бачу припудрені мішки під очима.

Ворушаться сухі, ніби лаковані губи:

— Вони дотепер|до цих пір|… іноді…

— Що — іноді?!

— Танцюють. Йдуть по вулиці, і раптом… Ви пробачите їх, добре? Дайте спокій. А я, зі свого боку…

Коротке, недбале клацання пальцями. У відповідь чутно грюкіт дверей, які відчинилися. Коли я з жахом розумію, що двері відкрили ззовні — один з громил уже входить до кімнати. З новеньким «дипломатом» в лапі. Відкидає кришку.

Якісь папери…

— Це дарча, Валерочко, — громила розчиняється під гул Вольдемарового баритона. — Все як слід, все завірено. Знаєте платну автостоянку біля Політеху?

— Знаю.

— Там стоїть «Хонда». Колір «металік». Запитайте у сторожа, він покаже. Машина ваша. Тут все записано: номер, інше… Ми могли б вибрати й дорожчу, але тоді це привернуло б увагу. Ви розумієте мене? Машину можете тримати на стоянці скільки завгодно. Хоч цілий рік. Там блок гаражів… За це теж сплачено. У вас є права?

— Ні…

— Але водити ви умієте?

Почуваюся Алісою в Країні Велетнів. Або Джеком-Різником у Задзеркаллі. Зле мені.

— Ні. Дружина уміє. Її батько навчив… Тільки на права ніяк не збереться здати.

— Запишіть мені дані її паспорта. Через тиждень вам подзвонять, скажуть, куди йти здавати. Раніше не можу, вибачте…

Коли я проводжав Вольдемара Павловича, на майданчику вже стояв мій син. Денис із останньої сходинки очманіло розглядав громил, які вперто стулили плечі.

— Тату! Вони мене не пускають! Додому! Не пускають!

І, тоном нижче:

— Говорять, ти дуже зайнятий…

Той громила, що заносив «дипломат», спіймав побіжний погляд старичка. Згорбився. Обернувся до Дениса, який пашів гнівом.

— Хочеш дати мені в пику? — запитав громила. — Давай.

— Ви пробачите їх, Валерію Яковичу, — сказав старий, невідь кого маючи на увазі. — Гаразд?

Я був дуже радий, коли Денис відмовився.

А я — погодився.

Коли приніс сюди перше замовлення на афіші, і думки не мав, що знайомство з директором «Бліц-Прес КПК» може виявитися корисним. Здавалося б, що нам Гекуба, і що ми Гекубі? Аж ні! П'ять відсотків посереднику від суми отриманого замовлення — не кіт начхав. Плюс безкоштовні візитівки. Ось зараз дружина зісватала брошуру якогось Ф. М. Варенца «Тисяча кілометрів по Пслу, або Туди й назад». У їх видавництві цю маючню завернули, хоча автор погрожував «за свій рахунок». Мабуть, гидливість перемогла. Що ж, тим краще. Комісійні за «кілометри по Пслу» будуть явно більшими за Наташчин гонорар за редактуру. І хай друкується «в авторській редакції», згідно з бажанням малошанованого пана Варенца.

З офісу «Бліц-Преса» я вийшов у чудовому гуморі: вважай, на рівному місці півтори сотні зрубав. Цей настрій ще не встиг вивітритися, коли поряд м'яко пригальмувала чорна «Волга». Опустилося тоноване скло:

— Добридень, Валерію Яковичу.

Підполковник Качка у власному соку. Чуло серце: нечиста справа з баронською «Хондою». Всі папери начебто в порядку. І сама машина — не нова, але в дуже доброму стані. Дружина навколо стоянки об'їхала, на місце поставила — а очі аж світяться. Миттю помчала документи на права подавати, за вказівкою Вольдемара-благодійника. У Дениска взагалі щелепа відпала, коли дізнався. «Ну, тато! Ну!.. Cool!!! А я ж думав…» І негайно теж на права здавати зібрався. Найважче було пояснити, за які такі справи мені ця «Хонда» дісталася. Довелося розповісти майже правду. Мовляв, обманути хотіли, та не вийшло. Тепер бояться, що в суд на них подам — вирішили відкупитися. Здається, Наталя не повірила — ну на скільки мене обжулити можна?! — але допитуватися не стала.

А дарунок, виходить, «троянським конем» виявився. Крадена, мабуть, тачка…

— Здрастуйте, Матвію Андрійовичу. По мою душу?

Посмішка вийшла кривою. Вся недавня радість котилася під три чорти.

— Можна і так сказати, — у відповідь він по-батьківськи примружився. — У вас часинка знайдеться? Засядемо де-небудь, пивко візьмемо?..

Цікава пропозиція. По кухлику і без протоколу? Або хитрує Качка? Розімліє підозрюваний, розслабиться… Та до біса! Що я, шахрай?! Підозрював би — у кабінет викликав. Повісткою. До речі, він слідчий з особливо важливих. Старший. Теж мені, «особливо важлива справа» — машина крадена! Якщо вона взагалі крадена.

— Знайдеться. Із задоволенням.

— Тоді сідайте. Знаю я один чудовий підвальчик… І від вас недалеко.

Влаштовуюся на задньому сидінні. У салоні — запах шкіри і хорошого тютюну. Їдемо в центр. Мовчимо. Качка час від часу коситься на мене, але розмову починати не квапиться. Може, при водії не хоче?

«Чудовий підвальчик» виявився на Маяковського, біля Сумського ринку. Машину Матвій Андрійович відпустив, і ми повагом спустилися у напівтемний бар. Людей всередині не було зовсім, з колонок ностальгував втомлений блюзмен, судячи з голосу — негр. Інтим, прохолода, акуратні столики. Справді, затишно.

До нас відразу підскочила німфетка-офіціантка з беджем «Світлана» на форменному жилеті. Вручила меню. Треба ж, і ціни цілком божеські. Дивно, що я цього місця раніше не знав.

— Ви яке будете? Світле? Темне?

— «Золоту Еру».

— А я — «Славутич». Світланко! Ще чіпси з беконом і пару бутербродів з баликом!

Замовлення принесли, на превеликий подив, швидко.

— Знаєте, Валерію Яковичу, я і сам здивований: навіщо вас сюди запросив?