Сяйво - Стівен Кінг

— А, — сказав Денні й знову задивився на дорогу. Тема була закрита. Якби й для Венді було так само просто закрити цю тему. Вона підвелася.

— Піду наверх, вип'ю чаю, доко. Хочеш печива і склянку молока?

— Я краще почекаю тата.

— Не думаю, що він дістанеться додому раніше п’ятої.

— Може, він рано приїде.

— Може, й так, — погодилася вона. — Раптом устигне.

Вона була вже на півшляху до будинку, коли він покликав: «Ма!»

— Що, Денні?

— Тобі хочеться їхати в цей готель і жити там узимку?

І скажіть будь ласка — яку з п’яти тисяч відповідей слід було вибрати? Пояснити, що вона думала вчора? Чи минулої ночі? Чи сьогодні зранку? Щоразу інакше, спектр мінявся від яскраво-рожевого до радикально чорного. Вона сказала:

— Якщо цього хоче твій батько, отже, і я хочу. — Вона помовчала. — А ти що скажеш?

— По-моєму, мені хочеться, — нарешті сказав він. — Тут гратися особливо не з ким.

— Сумуєш за друзями, так?

— Іноді сумую за Скоттом і Енді. Ото і все.

Вона повернулася до нього й поцілувала, скуйовдивши світле волосся, яке тільки-но почало втрачати дитячу тонкість. Маля було напрочуд серйозним, і вона іноді замислювалася над тим, як йому живеться з такими батьками, як вони із Джеком. Світлі надії, з яких усе починалося, звелися до цього малоприємного будинку в чужому для них місті. Перед очима знову постав Денні із загіпсованою рукою. Хтось на небесах, відповідальний за Службу Промислу Господнього, зробив помилку, котру, як побоювалася Венді, вже не виправити, а розплатитися за неї зможе безневинний сторонній спостерігач.

— Тримайся подалі від дороги, доко, — сказала вона, міцно обхопивши його.

— Звісно, ма.

Вона піднялася нагору, в кухню. Поставила чайник і виклала на тарілку для Денні кілька «Орео» — раптом, поки вона буде спати, він вирішить піти нагору. Сидячи біля столу перед своєю великою керамічною чашкою, Венді дивилася у вікно на Денні: він і далі сидів край тротуару, одягнений у джинси й великувату темно-зелену куртку з написом: «Стовінґтонська підготовча», планер тепер лежав поряд із ним. Увесь день вона боялася розплакатися, і ось сльози таки полилися. Венді схилилася над ароматною парою, що піднімалася від чаю, і розридалася, горюючи й тужачи за минулим і з побоюваннями думаючи про майбутнє.

«Ви не стрималися», — сказав Уллман.

— Ну, то ось ваша топка, — сказав Ватсон, умикаючи світло в темній, пропахлій цвіллю кімнаті. Це був повнува-тий чоловік із пухнастим солом’яним волоссям, одягнений у білу сорочку й темно-зелені китайські штани. Він відчинив маленьке заґратоване віконце на корпусі топки і разом із Джеком заглянув усередину.

— Ось тут головний пальник. — Рівний біло-блакитний струмінь монотонно сичав, з руйнівною силою піднімаючись угору по жолобу, але ключове слово, подумав Джек, — руйнівна, а не жолоб: сунь туди руку — і за три секунди буде печеня.

Не стрималися.

(Денні, з тобою все гаразд?)

Топка займала всю кімнату, вона була значно більшою і старішою, ніж волів би Джек.

— Пальник працює безперебійно, — повідомив Ватсон. — Там, усередині, датчик заміру температури. Якщо вона падає нижче певного рівня, система вмикає дзвінок у вас у квартирі. Котел за стіною, з того боку. Ходімо, покажу. — Він зачинив ґрати й, обійшовши масивну залізну топку, провів Джека до інших дверей. Залізо було розпечене, від цього не хотілося рухатись, і Джек чомусь подумав про велику сонну кішку. Ватсон дзенькав ключами й насвистував.

Не стрималися...

(Коли він повернувся до себе в кабінет і побачив, як Денні стоїть там лише в трусиках і посміхається, на Джека повільно наплила червона хмара люті. Зсередини, з його точки зору, все уявлялося тривалим, але не зайняло, мабуть, і хвилини. Так видаються довгими деякі сни — погані сни. Здавалося, поки Джека не було, Денні порозкривав усі дверцята, усе, що лише було в кабінеті. Понишпорив у стінній шафі, на полицях, на обертальному стелажі для книг. Геть усі шухляди столу були повністю висунуті. Його рукопис, трьохактна п’єса, яку він повільно переробляв з написаного сім років тому, ще в студентські роки, оповідання, була розкидана по всій підлозі. Коли Венді покликала його до телефону, він виправляв другий акт, попиваючи пиво, і Денні вилив на сторінку всю банку. Певно, щоб подивитись, як воно піниться. Піниться, піниться — це слово все звучало й звучало у Джека в голові, як єдина струна в розстроєному піаніно, замикаючи електричне коло його люті. Він повільно підійшов до свого трирічного сина, що дивився на нього знизу вгору із задоволеною посмішкою, тішачись із того, яку вдалу роботу він щойно закінчив у татовому кабінеті; Денні почав було щось говорити, але тут Джек схопив його за руку, зігнувши її, щоб той випустив із пальців ластик для друкарської машинки й автоматичний олівець. Денні ледь скрикнув... ні... кажи правду... він пронизливо закричав. Як же важко згадувати цей єдиний глухий звук струни Спайка Джонса в тумані гніву. Десь Венді запитувала, що сталося. Її слабкий голос тонув ув імлі, що заволокла його зсередини. Це стосувалося лише них двох. Він ривком розвернув Денні, щоб надавати йому по попі, його пальці — великі пальці дорослої людини — упилися в тендітну плоть маленької ручки, замикаючись навколо неї в стиснутий кулак, а тріск кісточки, що зламалася, був неголосним, неголосним, та ні, він був дуже голосним, ОГЛУШЛИВИМ, але не голосним. Саме таким, щоб стрілою простромити червоний туман, — але замість того, щоб впустити сонячне світло, цей звук впустив темні хмари сорому й каяття, жах, болісні судоми духу. Чистий звук, по один бік якого минуле, а по інший — усе майбутнє; такий звук буває, коли ламаєш об коліно тріску або лопається грифель олівця. По інший бік — мить цілковитої тиші,