Дитя песиголовців - Володимир Костянтинович Пузій
Когось виглядала у натовпі.
Моргнувши, Марта виявила ще одну таку ж попереду, її власник був вдягнений у непримітну, поношену спортивну куртку, руки тримав у кишенях, плечі розвернув так, щоб навколо лишалося більше вільного простору. Цей обертався всім корпусом, виставивши вперед ретельно поголене підборіддя й роздуваючи ніздрі. Наче намагався за запахом вирахувати порушника.
Марта завмерла, втупилася у сцену, краєм ока відзначила ліворуч наступного підглядача і спитала себе: а скільки їх стоїть у мене за спиною?
І чи засік хтось мене, коли я… робила те, що робила?
Тільки тепер вона збагнула, в якій пастці опинилася з власної ж волі. Намагатимешся вибратися — помітять. Лишишся на місці, щоб не привертати уваги, — а раптом уже помітили і зараз проштовхуються до тебе крізь лави захоплених глядачів?
Довгих півхвилини вона зважувала всі за й проти, потім вирішила ризикнути. До Межової звідси було не так далеко, у разі чого збреше, що хотіла допомогти потерпілому…
Вирішити вона вирішила.
Але щойно почала проштовхуватися між двома поважної зовнішності пані, як холодна, суха долоня лягла Марті на плече.
— Я б сказав, що це було дуже необачного з твого боку.
Марта обернулася, водночас розстібуючи блискавку на кишені й запускаючи туди руку. Нігтем відкинути кришку, висмикнути балончик і…
Чужі пальці перехопили її зап’ясток, стиснули. Так недбало, що це було навіть образливо.
— Знаєш, — сказав тихий, спокійний голос, — я попросив би тебе не ускладнювати. І так часу обмаль.
Вона дивилась і не вірила.
Свою акуратну борідку він збрив, вуса також. Тепер його обличчя здавалося вузьким і чужим, наче за ці два тижні пан Штоц відростив собі нове, яке ще не остаточно прижилося. А що, подумала вона, кажуть, у столиці медицина далеко пішла, й не таке чинять.
— Сховай балончик, — сказав він. — І хутко за мною.
От тепер це був справжній Штоц — той, який міг одним поглядом, стриманим жестом чи недбалим жартом заспокоїти Артурчика з Губатим Марком. Штоц, до якого прислухався навіть сам пан директор.
Штоц, якому Марта колись довіряла.
— Я гадав, Баумгертнер, тобі вистачить розуму сюди не ходити.
— Вибачте, я…
Він відмахнувся, мовляв, усе потім. Розвернувшись, рушив крізь натовп — і люди розступалися перед Штоцем, мовчки, покірливо, відводячи погляди. Марта йшла слідом за ним, намагаючись мати вигляд присоромленої та безпорадної. Ну, щодо присоромленої — і намагатись не потрібно було.
Вони без проблем проминули двох підглядачів, які й далі сканували натовп, — жоден навіть не глянув у їхній бік, — а потім несподівано опинилися на Межовій, біля театрального кіоску. Тут пан Штоц повернув в арку, за якою був вузький, наче футляр, колодязь двору. Всі стіни, що виходили у двір, були напівсліпі, з вікнами-щілинками, та й ті прикривали жалюзі або цупкі штори.
Посеред двору росли три яблуньки — точніше, колись росли. Нещодавно їх зрубали, а з оцупка вирізали зубастого ідола — кривобокого, кривозубого, одне око в нього було більше за друге, а нижня щелепа випирала вперед, наче трамплін.
Штоц став під ним, обернувся, склав руки на грудях.
— Хтось уже приходив? — сухо запитав він. — Ставив запитання щодо статті, яку ви… яку ти, всупереч моїм порадам, все-таки опублікувала. І не вигадала нічого краще, ніж викласти її в інтернет.
— Вона там і так уже лежала, — огризнулася Марта.
Так, вона вчинила дурницю, коли пішла через площу, але зі статтею — як вона могла здогадатися?! І взагалі, нічого було продувати їм мізки: «горщики-самоварки», «це не журналістика»… А тепер дорікає! Теж мені!..
— Вона там лежала, — погодився Штоц. — У приватному щоденнику Ольчака. Сто фоловерів, така собі аудиторія, правда, Баумгертнер? І що в результаті?
Останнє запитання пролунало надто недбало, Марта одразу відчула підступ.
— Хочете сказати, що це через якийсь пост у дайрику вони всією сім’єю поїхали до троюрідної тітки? Та ну! Навіть якби… та ні, звідки б його предки дізналися! Дрон завжди нив, що мати з батьком не вилазять з роботи, ніколи ним не цікавляться.
Сказала, а сама подумала: от чому так переживав чемний пан Хаустхоффер. Немає ніякої тітки — якщо вона взагалі колись була. Просто ви випустили їх, проґавили Дрона.
Штоц дивився на неї з дивним виразом на обличчі.
— Проблема, бачиш, у тому, що інші — зацікавилися. Тому я й питаю: чи приходив хтось? Ставив дивні запитання?
Марта подивилася йому просто в очі.
— А от ваші запитання — вони як, дивними вважаються? Якщо врахувати, що ви взяли й щезли на два тижні невідь-куди. І про статтю ви перший здогадалися, що з нею щось не так. І нам при цьому слова виразного не сказали. І відстежили дайрик Дрона, а тепер на раздва дізналися про стінгазету. Це все як? Нормально?
— І? — промовив він. — Які ж висновки ти робиш із цих спостережень, Баумгертнер?
Вона помітила, наскільки тихо тут, у дворику. Хай би що коїлося на площі, сюди долинали тільки невиразні відголоски, схожі радше на шум прибою, на гуркіт радіоприймача, в якому позлітали всі налаштування.
Вони, збагнула раптом Марта, самі тут зі Штоцем. Тільки він і вона.
— То що ж? — повторив класний керівник. — Це не так і складно, зрештою. Не складніше, ніж замовляти драконові кістки.
Марта почервоніла. І думати не думала: чого б це раптом! — але ох, просто відчувала, як палають щоки.
— Не знаю, — сказала вона вперто. — Варіантів два. Або ви хотіли нас від чогось уберегти, або… просто намагалися, щоб інформація не засвітилася… хоча ні, це безглуздо!
— Що саме безглуздо? — Штоц говорив так, наче вони були на іспиті, у класі, а не кроках у десяти від площі й того, що на ній коїлося.
— Я ж погортала її сьогодні перед тим, як ставити в номер. Кого взагалі обходять ці «горщики-самова…»
Сказала і затнулася. Згадала: «Кажуть, перший такий горщик-самоварку придумали ще за часів Драконових Сиріт. Але тоді про них мало хто знав, а користувалися ними тільки самі Сироти і наближені до них люди…»
А все ж так просто, збагнула вона. І чим я раніше думала.
— Та хто вони такі, ці Драконові Сироти? — спитала Марта. — Це ж через них уся ця катавасія, так?
Штоц кивнув.
— Добре. Значить, раніше ти не здогадувалася. І ніхто з хлопців теж.
— Та звідки б?! Ви так тоді через горщички розізлилися…
Він посміхнувся — вперше за всю розмову.
О, так, звісно. Злитися він тоді й гадки не мав. Все це була вистава, дешевий прийомчик. І ти, Марто, купилася, повірила.
— Але чому ви нічого не сказали? Це аж настільки небезпечно? А, так, якщо Дрону довелося поїхати… Але слухайте, я безліч усього перечитала про драконів — і ніде про цих Сиріт навіть не згадують, жодним словом!..
— Дивно, не помічав за
