Дитя песиголовців - Володимир Костянтинович Пузій

Пауль, як виявилося, мав рацію: народу було — яблоку ніде впасти. Марта правильно зробила, що пішла дворами, інакше просто не пробилася би з одного краю площі на інший. А так опинилася майже біля ратуші, звідси їй було вже як палицею кинути. Та палиця їй якраз би й не завадила: Марта, звісно ж, одразу зав’язла у натовпі. Люди стояли щільно, плечем до плеча, Марта ще здивувалася, як вони примудряються у цій товкотнечі щось вигукувати, тим більше — здіймати над головою кулаки. А вони вигукували й здіймали. Марта спершу спробувала була йти проти течії, але на неї дивилися й шикали, хтось навіть поставив підніжку, і, щоб не впасти, Марта теж рвучко виставила руки, вперлася долонями у чийсь спітнілий торс, вибачилася (що за день такий, подумала роздратовано) і далі йшла вже хитріше — наче дивилася туди, куди й усі, але боком так проштовхувалася, наступала на ноги, всміхалася знічено… Всі дивилися повз неї, вгору, на — і це був головний сюрприз — величезний екран, який дійсно встановили на площі, десяти років не минуло. Екран підносився над помостом із металевих труб, і Марта вирішила, що все ж буде концерт, до місцевих виборів підгадали, чи що, але вибори не в цьому році, з якого б дива комусь розтринькувати гроші? Видно було, що поміст зібрали нашвидкуруч: один лише каркас, тільки згори затягнутий брезентом, на брезенті намальовано герб Ортинська (триголова дрімлюга) — без особливих кунштюків, і ні імені кандидата, ні лозунгів, ні емблеми партії. Власне, й музичні інструменти не винесли, обмежилися одним мікрофоном та величезним кубом по центру. Біля мікрофона стояв плечистий хлопець із виразним, м’ясистим обличчям. Камуфляжна форма сиділа на хлопцеві, наче на недбало зібраному манекені: тут провисає, там натягнута і от-от вистрелить ґудзиками у натовп.

— Вони, — казав хлопець, — знали, на що йдуть. Все це — свідомо, для розпалювання. Для провокації. І дивіться, це що ж виходить! Адже скільки невинного люду загинуло, подумати страшно. А скільки назавжди покалічено. Я не здивуюся, якщо у кожного в цьому місті хтось та постраждав там, за лісом. Сім’ї розпалися, долі знівечено. А їм — їм тільки цього і треба! Ми тому і привезли. Спеціально. Щоб ви самі побачили. Щоби сказали. Дали зрозуміти. І самі щоб зрозуміли. Бо так далі не можна, правда ж, друзі?

Судячи із захопленого реву у відповідь, друзів у хлопця було півплощі, не менше.

— Моя думка: треба щось із цим робити. Раз і назавжди — рішуче, без панькання. Це, знаєте, як із ураженим органом, будь-якого лікаря спитайте — він вам скаже. Якщо різати треба — значить, треба.

— Треба! — вигукнули з натовпу.

— Давно вже час! — просто над вухом у Марти прогорлав хтось інший. Вона обернулася і виявила, що це їхній новий фізрук. Вдягнений він був не по-фізручому: толстовка із накинутим на голову капюшоном, на руках шкіряні рукавички. Очі в нього блищали, язик час від часу посмикувався, облизуючи губи, хоча спиртним від фізрука навіть не пахло. Марту він не впізнав. — Час! До клішнявої матері с-с-сучих дітей! Всіх, всіх до одного!

— Так ми і зробимо! — відгукнувся хлопець у камуфляжі. — Вірите, друзі?! Так і зробимо, неодмінно! Заразу! Треба! Винищити! — Кожне слово він підкреслював здійнятою рукою із націленим на натовп пальцем. — Так і скажемо!

— Скажемо! — вигукнула жінка, що стояла перед Мартою. Поправила сумочку, пересунула, щоб надійніше, кудись собі на живіт, стрільнула поглядом на сусіда в модній куртці. Наче випадково присунулася до нього, зачепила плечем. Років їй було сорок, не більше, вдягнена пристойно. Працює, подумала Марта, у перукарні чи менеджером у супермаркеті. А може, бухгалтером на великому підприємстві.

— Заразу! — палко видихнула жінка. — Треба! Винищити!

— Якщо дозволите, я передам ваші слова. Нехай у столиці знають про думку простих людей, громадян країни. І нехай приймуть вольове рішення! Досить уже панькання.

Прості люди, громадяни країни, одностайно підтвердили: досить!

— А тепер погляньте в обличчя тим, хто вбивав наших побратимів. Убивав і далі вбиває!

Хлопець у камуфляжі підійшов до куба посеред сцени, смикнув за брезент. Той поповз із вкрадливим, зміїним шурхотінням. Потім завмер, зачепився за один із кутів, і хлопець у два кроки підбіг, смикнув, брезент нарешті з’їхав остаточно — і стало видно клітку із вертикальними ґратами. Невидимий оператор спрямував камеру, збільшив зображення — на екрані з’явилися три темні постаті. Постаті сиділи на металевій підлозі, обхопивши коліна руками. Дивилися просто перед собою, кудись над людськими головами.

— От вони, — відкарбував хлопець у камуфляжі. — Вбивці. Нелюди. Песиголовці.

Натовп засвистів, завив.

Марта спершу нічого не зрозуміла. Це жарт, подумала вона. Чи щось на кшталт середньовічного карнавалу, коли вулицями возили ряжених артистів, які зображували демонів, тролів, ропух із людськими головами… Але ж цих, у клітці, навіть вдягти толком не зуміли: всі троє були у вицвілих шортах, із голими торсами й абсолютно звичайними, людськими головами. Хіба що пообростали більше звичайного — ну то чи велика небувальщина; якщо їх везли з-за лісу, де би взяли ліцензійні ножиці, а із ножем морочитися не схотіли…

Подумала — і сама ж себе осадила: до чого тут ножиці й узагалі їхнє волосся, що ти верзеш, курко безголова?! Перед тобою троє людей в клітці. Не песиголовців, не чудовиськ. Згадай, ти ж бачила і вживу, і на картинках, — песиголовці взагалі жодним чином не схожі на цих от. Вони вищі, руки-ноги в них довші. І обличчя витягнуті, благородні такі, з коротким білим хутром, і вуха більші.

А якщо це не песиголовці, звичайні люди — що вони роблять у клітці? Чому їх туди запхали?

І головне: чому цим питанням не переймаються інші люди на площі?

— Дивіться на них, дивіться уважно! Кожен із них вбив вашого батька, сина, вашого чоловіка! Наших побратимів! — Хлопець у камуфляжі вищирився, вихопив з-за спини короткий гумовий кийок. — А ну встати! — прогарчав він бранцям. Кийок протарабанив по ґратах в один бік, потім в інший. — Встати, я сказав! Хай чесні люди вами помилуються, тварюки! Не хочете? Вони не хочуть, чуєте? Ну то ми допоможемо, еге ж?

Цього разу хлопець не чекав на реакцію від глядачів — він затиснув кийок під пахвою, носком берця відкинув складки брезенту й присів.

Надто близько від ґратів, відсторонено подумала Марта. Якщо бранці захочуть…

Оператор навів камеру, стало зрозуміло, що в поміст вмонтовано блок: відкидна напівпрозора кришка, а під нею — затерта до блиску металева педаль. Як в автомобілях, карбована така. Тільки збоку ще крихітне віконечко, в якому зараз палав жовтий вогник-індикатор.

Хлопець підняв цю кришку і явно збирався натиснути на