Дитя песиголовців - Володимир Костянтинович Пузій

Перш ніж Марта сказала хоч слово, він махнув рукою:

— О, так, дуже наївно з мого боку. Тоді от що. Пропоную угоду. Умову. Днів зо два потерпиш? Сьогодні я дуже зайнятий, є термінові справи. Але потім — даю слово — розповім достатньо, щоб задовольнити твою цікавість. Натомість я вимагатиму від тебе двох речей: на кілька днів забути про Сиріт…

— І, — здогадалася Марта, — зняти матеріал з номера?

Штоц відмахнувся:

— Це неможливо й сенсу, зрештою, не має. Що потрапило до Мережі, залишиться там назавжди. Та й це виглядатиме природніше: спробуєте прибрати — визнаєте, що залучені. Визнаєте, що знаєте. Ні, навіть не думай про це. Мені потрібне інше — поговорити з твоїм батьком.

Марта насупилася.

— Я… не впевнена, якщо чесно. А Еліза… ну, моя мачуха — вона не підійде?

— Боюся, що ні.

Авжеж. Очікується серйозна чоловіча розмова, не для жіночих вух.

— Гаразд, я спробую…

— Чекаю в понеділок, — сказав Штоц. — На крайній випадок — у вівторок. Не до школи, приходьте із ним до мене додому, після уроків. Часу, Марто, в мене обмаль, вибач, тут я мушу тебе залишити. Зроби мені ласку, тримайся якнайдалі від площі. І обережніше з тим, що і кому кажеш. І з тим, — додав він, — що робиш, ясна річ.

Це виходить, подумала Марта, він знав не тільки про кістки? Невже засік мене після того, як я намагалася розрівати невидимі струни?

Вона пройшла крізь арку слідом за Штоцем, але на вулиці його вже не було. Народу, щоправда, стало більше: певно, вистава закінчилася, і глядачі почали розходитися.

Але ні, це, очевидно, були якісь інші люди, не ті, не з площі. Вони заходили до кав’ярень, у магазинах купували халву, консерви й батарейки, платили на пошті комуналку, он черга яка зміїться…

Так не буває, сказала собі Марта. Не можна одразу після того, що відбувалося на площі, переказувати приятелеві прикол із Мережі чи прицінюватися до нової мобілки. Просто ж не вийде, як не намагайся.

Їй захотілося, щоб усе це виявилося сном, маренням, потьмаренням пам’яті. Жодної розмови зі Штоцем, жодної площі, нічого не було.

Але тут хтось, проходячи, зачепив її ліктем — і під лопатку наче кип’ятком хлюпнули. Коли стежила за сценою і потім, розриваючи нитки, Марта не звертала уваги на спину, а тепер аж зашипіла від болю.

І чомусь саме це як слід прочистило їй мізки. Стало ясно: якщо був ввічливий пан Хаустхоффер, решта подій теж була.

«Не варто собі брехати, Марто. Самообман — дороге задоволення, особливо за нинішніх часів».

А я, згадала Марта, так і не сказала про нього Штоцу. І сам Штоц не перепитував, чи приходив хтось з приводу Сиріт.

З іншого боку, він теж нічого толком не сказав, так, суцільні багатозначні фразочки. Бути обережнішою з тим, що і кому кажу? Буду, пане Штоц, дякую за пораду.

Вона сунула руки в кишені, щоб не було видно, як тремтять пальці. Мобілка під ними затремтіла, наче у відповідь.

Прийшла смска, але не від Пауля, як Марта спершу вирішила.

«Вибач, все відміняється. Форс-мажорні, пізніше поясню».

Вона відчула суміш полегшення із жалем. Якщо вже з кимось і обговорювати сьогоднішні події — гаразд, гаразд! хоча би щось із того, що сталося, — то із Віктором. Але пауза не завадить, Марто: оговтаєшся, зважиш, що можна, а про що не варто. Зрештою, йому свого гемору вистачає. Краще нехай не відволікається. Нехай шукає вакцину. Хай би що там брехав пан Хаустхоффер, хоч би як я сама ставилася до батька, вилікувати його треба… ну, хоча би спробувати щось змінити, якщо є така можливість.

Гаразд. Для початку сходимо поговоримо з батьком, потім — відведемо його до Штоца. Там побачимо.

Вона опустила мобільний назад до кишені, й той одразу ж задзвенів. Точніше, закумкав.

Марта почервоніла: скільки збиралася поміняти рінгтон, і постійно забуваю.

— Елізо?

— Привіт, ти де зараз? Зможеш під’їхати на Піддубну?

— Це горить? Я хотіла навідатися до батька.

Пауза. Наче мачуха знітилася.

— Так, Марто, дуже горить. Це щодо твого вступу в наступному році. Коли на тебе чекати?

— Хвилин сорок, я на Межовій.

Ця пауза виявилася довшою. За нею приховувалося очевидне: «Ти була на площі?» Чи хоча би: «Ти знаєш, що там відбувалося?»

Але в чому Марта ніколи не звинуватила би Елізу, то це в недоумстві. Мачуха знала, коли варто промовчати. І — на який час відкласти незручні розпитування.

— Чудово. Чекаю! Біля свіжого пам’ятника, там не помилишся.

— Ну хоч у чомусь, — пробурмотіла Марта, ховаючи мобілку.

Останнім часом у неї й так суцільні факапи.

Вона затрималася на розі, біля аптеки, обходячи швидку, що стояла навпоперек тротуару. З аптеки тягли ноші з тілом, все ніяк не могли проштовхнутися крізь вузькі двері. Зрештою один із витріщак допоміг, притримав тіло, а санітари трохи нахилили ноші й пройшли.

— Хтось помер? — спитала охриплим голосом Марта.

Витріщака озирнувся.

— Та чому одразу помер? Погано стало людині на площі, от привели, крапель накапали. Спершу попустило, а потім, певно, наздогнало. Алергія в нього чи що.

Все це він розповідав явно не вперше. Мабуть, і дійти до аптеки допоміг. А тепер пишався причетністю.

— І швидка якраз поряд, вони ж про всяк випадок були на варті тут, неподалік. Слід віддати мерові належне, вряди-годи: і сцену з екранами, і про людей подбав… — Він обернувся до санітара, що залазив у кабіну поряд із водієм. — Жити буде, правильно кажу?

— Куди дінеться, — буркнув санітар. — Дякую за пильність, громадянине.

— Дякую, — сказала Марта витріщаці.

В неї відлягло від серця, хоча, звісно, не факт, що це через неї, тиск у людей від будь-чого скаче, і взагалі, чи не надто багато я на себе беру, теж мені, пуп землі, Обрана знайшлася, тобі треба знайти ліки для батька, зі справами сердечними розібратися й іспити не провалити, не надумуй собі невідь-чого, зібралася — і вперед, і, до речі, не забудь передзвонити Паулю, запитати, що там за малюнок в нього намалювався і чому не надіслав…

Але про малюнок вона, звісно ж, одразу й забула.

Розділ 3

У нападі доброти

Еліза мала-таки рацію: пам’ятник ріс просто посеред вулиці, біля входу у скверик. І захочеш — не оминеш.

Навперек тротуару тут розкарячився кран, у люльці завис чолов’яга у спецівці й намагався завести бензопилу. Черга, яка розтягнулася на протилежному боці вулиці, вздовж паркана, спостерігала з непідробною цікавістю. Час від часу лунали поради.