Дитя песиголовців - Володимир Костянтинович Пузій

Звісно, це була справжнісінька авантюра. Імпровізація, на додачу надто ризикована. Хаустхоффер — це тобі, люба, не п’яненький пан Трюцшлер, навіть не Штоц. Поки він вважає тебе найзвичайнісінькою, ти, може, й у безпеці. Але якщо підставишся… якщо він збагне…

Марта не знала, хто він такий, але всім нутром відчувала: за все своє життя вона не зустрічала нікого небезпечнішого за цю людину із доброзичливим голосом.

І все-таки проґавити таку оказію вона не могла.

— Ми, — збрехала Марта, — домовлялися. Питання за питання. Ви спитали. Тепер моя черга.

Він завмер, остовпів, наче знову почув сирену. Зморгнув раз, вдруге.

— Так, — сказав. — Так. Запитуй, звісно ж.

— Ви були у лікарні. Коли привезли батька… й інших. — Марта облизнула губи. Погляд від Хаустхоффера не відводила, дивилася прямо в очі. Тисла поглядом. — Що із ним сталося? З ними всіма.

Він мовчав секунди дві-три, але їй здалося — довго, нестерпно довго. Тиснути було важко, наче самими кінчиками пальців втискати величезну пенопластову пластину у ванну, заповнену по вінця смердючим желе.

— Що сталося? — перепитав пан Хаустхоффер. — О. Дійсно. Гарне питання. — Він моргнув ще раз і раптом посміхнувся їй м’якою, котячою посмішкою. — Добре, коли діти турбуються про батьків. І погано, що їм не завжди повідомляють правду.

Марта чула його зараз наче з-за товстелезної пластини пенопласту, обклеєної старою ватою. І пластина ця повільно, невблаганно притискалася до її обличчя, вичавлювала повітря з легенів, рішучість — із серця, надію — з душі.

— Вони всі померли, Марто. Це цілком закономірно. Якщо вирушаєш, грубо кажучи, на війну, ти ризикуєш саме померти. В певному сенсі — й помираєш. Але, запитаєш ти мене, як же так: от вони, ходять, розмовляють, сміються… — Пан Хаустхоффер перервав себе, хитнув головою: — Та ні, не сміються, це я, мабуть, перебільшив. Але загалом — так же, запитаєш?

Марта промовчала. Все, про що вона зараз думала, — як би всотати в легені хоч півковтка свіжого повітря.

Телефон, згадала вона. Цей акуратний сучий син залишив мені телефон, значить, не вб’є, значить, я йому навіщось потрібна.

— Так, — сказав пан Хаустхоффер, — можна бути мертвим — і ходити, розмовляти, навіть, уяви собі, сміятися. Мертві, Марто, набагато приємніші за живих. Мертвим не сняться кошмари. Їх не розшарпують даремні сумніви і безглузді бажання. Мертві, Марто, це надійна основа будь-якої держави. Хоча, — додав він, — навряд чи тебе хвилюють такі матерії та масштаби — і правильно, молоді люди повинні турбуватися про сім’ю, про власне майбутнє, а не забивати голову різними дурницями. То що, я задовольнив твою цікавість?

Він і сам дивився з цікавістю — так Стефан-Миколай розглядав особливо рідкісні екземпляри жуків.

Марта кивнула, розтягнула губи в недбалій посмішці.

— Цілком. — І все-таки не витримала, закашлялася.

Пан Хаустхоффер раптом опинився зовсім поруч. Він постукав Марту по спині сухою, вузькою долонею. Зазирнув в очі:

— Так легше?

Їй дійсно стало легше: невидимий шар пенопласту щез, Марта вдихнула на повні груди, трохи відсторонилася.

— Молодим людям, — наче нічого й не сталося, сказав пан Хаустхоффер, — варто було б трохи більше довіряти старшим. І, наприклад, не перти на рожен. Як гадаєш, хто я? Чудовисько? Запитала б по-людськи, я б відповів. У мене теж, до твого відома, був батько.

Він зняв окуляри, витягнув футлярчик і обережно помістив їх на замшеве ложе.

— Це, — хрипло сказала Марта, — від нього? Подарунок вашого батька?

Запитала просто щоб запитати. Ворухнула плечима, подумки зашипіла: там, де долоня торкнулася куртки, під тканиною шкіру пекло — як від гірчичників.

Пан Хаустхоффер здригнувся і звів на Марту погляд, майже здивований.

— Певною мірою, — відповів він. — Певною мірою. Ну, ходімо, я підкину тебе, заодно дещо поясню.

В Інкубаторі, як зазвичай у такий день і в цей час, нікого не було, вони спускалися давніми, рипучими східцями, і пан Хаустхоффер говорив: дивна річ, у цьому вашому місті всі живуть наче у казці, ніхто наче не знає, що за будь-яке бажання треба платити, я не про гроші, хоча й за гроші теж треба чимось платити, наприклад, життям, і от прошу, повернулися до вас ваші рідні, неживі-здорові, а ви ніс вернете, що за люди, чесне слово, гаразд ще твій батько, там особливий випадок, але решта, всіх, майже всіх виселили у склепи, хіба так можна, скажи, куди це годиться, так-так, до побачення, пане Алім, усього вам найкращого, ні, Марто, моя машина та, кольору слонової кістки, то куди тебе?..

Дідусь Алім, вахтер, дивився їм услід спокійно, наче кожного дня пан Хаустхоффер забирав Марту з Інкубатора на своїй машині кольору слонової кістки. Мабуть, можна було відмовитися й піти пішки, не лізти, до речі, на рожен — тільки сенсу? Дощ хоч і закінчився, людей на вулиці не було, взагалі все місто здавалося вимерлим, не місто — кіношні декорації, суто фанера і клей. Тільки з вікон долинали звуки концерту чи що; наче в суботу після обіду людям нічого більше дивитися. Ну і на дальньому перехресті двоє цинган у помаранчевих спецжилетках викорчовували дерево. Поряд стояв візочок із грудою старих книжок, жарівничка і величезна яскраво-блакитна лійка.

Навряд чи, звісно, цингани зупинили б пана Хаустхоффера, якби він вирішив силоміць змусити Марту їхати з ним. Та й звичайні пішоходи теж не допомогли би, в цьому вона не сумнівалася.

А коли так — чого смикатися? Нехай собі відкриває душу. До речі, на зустріч вона дійсно запізнюється, причому з його вини.

Справжню адресу Марта йому, ясна річ, не назвала. Попросила зупинитися за квартал, він мовчки кивнув і рушив з місця.

За кермом, хоч як дивно, вся балакучість пана Хаустхоффера вичерпалася — і це при тому, що їхали вони вимерлими, прямими вулицями. Марта сиділа, виструнчившись, щоб не торкатися спинки тим місцем, де шкіру досі трошки пощипувало. У салоні пахло карамеллю, та настільки люто, що вона озирнулася: чи не стоїть на задньому сидінні ящик із цукерками. Ящика не було, і взагалі все тут мало такий вигляд, наче машину щойно придбали в автосалоні.

Пан Хаустхоффер стежив за дорогою цими своїми опуклими очима, ледь помітно посміхався. І мовчав, наче Марти поряд із ним взагалі не було. Тільки коли зсаджував, наче оговтався.

— Щодо Маттеуса, — сказав пан Хаустхоффер, — все-таки не забудь, прошу. Особливо якщо з’явиться найближчими днями.

— А потім, значить, він вам уже буде не потрібний?

Пан Хаустхоффер перегнувся через сидіння, подивився на Марту з вікна знизу вгору.

— І ще от що. — Запитання він, ясна річ, проігнорував. — Не варто собі брехати, Марто. Самообман — дороге задоволення, особливо за нинішніх часів. І боятися мертвих — теж не варто. Це безглуздо, знаєш. Боятися слід живих.

Забирайся до щурячої матері,