Володар драконів - Корнелія Функе

— Які чудові перспективи! — простогнала Сірчана шкурка. — Що подумає професор, якщо ми не прибудемо вчасно до монастиря?

— Це все через мене, — зніяковіло сказав Бен, складаючи мапу. — Якби не довелося мене шукати, ви б, напевно, були вже там.

— Ага, а тебе б ізжерло пташеня, — відповіла Сірчана шкурка. — Не кажи дурниць.

— Приляжте і поспіть поки що, — буркнув Лунг із найтемнішого кутка печери. Він згорнувся в щільний клубок, поклав морду на кінчик хвоста і міцно заплющив очі. Політ у сонячному світлі втомив його більше, аніж три ночі безперервного лету. Навіть занепокоєння через те, що вони заблукали, не могло змусити його підняти обважнілі повіки.

— Ти маєш слушність, — пробурмотів Бен, лягаючи на холодну долівку печери і кладучи голову на рюкзак. Мухоніжка приліг поряд із ним, спираючись на долоню хлопчика, як на подушку. Тільки Сірчана шкурка залишилася стояти, неспокійно принюхуючись.

— Ви що, не чуєте? — запитала вона.

— Що? — сонно пробурмотів Лунг. — Знову гриби?

— Ні! Пахне багаттям.

— І що з того? — Бен відкрив одне око. — Тут повно старих багать, ти ж бачиш. Схоже, тут чимало людей знаходило притулок.

Сірчана шкурка похитала головою.

— Деякі з цих вогнищ не такі вже старі, — сказала вона. — Ось це, наприклад, — вона розкидала лапою обвуглене гілля. — Йому щонайбільше два дні, а ось це — зовсім свіже. Багаття тут горіло години дві-три тому.

— Ну тоді стій на варті! — сонно пробурмотів Лунг. — І буди мене, якщо хтось зайде, — і він заснув, не договоривши.

— Дві-три години тому… Ти впевнена? — Сказав Бен, сідаючи і протираючи очі. Мухоніжка, позіхаючи, притулився до його руки.

— Яке з них, волохата мордо? — запитав він.

— Ось це! — Сірчана шкурка вказала на крихітну купку попелу.

— О господи, — простогнав Бен, знову лягаючи. — Це, напевно, було багаття дощового хробака, Сірчана шкурко, — він повернувся набік і за мить вже спав так само міцно, як Лунг.

— Дощового хробака, аякже! — Сірчана шкурка сердито схопила свій рюкзак і сіла з ним біля входу в печеру. Мухоніжка пішов за нею.

— Не можу заснути, — сказав він. — Я стільки спав за останній час, що виспався на найближчі сто років, — він став поряд із Сірчаною шкуркою. — Тебе справді турбує це вогнище?

— У всякому разі, треба бути напоготові! — Пробурчала Сірчана шкурка і дістала з рюкзака пакунок із сушеними грибами, подарований професором. Мухоніжка обережно визирнув із печери. Полуденне сонце пекло велику долину. Стояла мертва тиша.

— Ось так, напевно, все виглядає на Місяці, — зауважив гомункулус.

— На Місяці? — Сірчана шкурка надкусила білий гриб. — Ні, мені завжди здавалося, що там все інакше. Туман, волого і дуже холодно.

— Ага, — гомункулус задумливо дивився навколо.

— Сподіваюся, це вогнище залишили не ельфи, — промовила Сірчана шкурка. — Ні, ельфи не розводять багать. А тролі? Як ти гадаєш, бувають гірські тролі твого зросту?

— Ніколи не чув, — Мухоніжка зловив мошку, яка пролітала повз, і ніяково сунув її в рота, затуляючись рукою.

І раптом Сірчана шкурка застережливо притисла палець до вуст. Вона кинула рюкзак всередину печери, підхопила Мухоніжку і сховалася з ним за скелю.

Мухоніжка почув неголосне дзижчання, потім стукіт, і до входу в печеру підкотився маленький запилюжений літак. Він був зелений, мов жаба, і від носа до хвоста вкритий чорними відбитками лап. На крилах красувався знак, що видався Сірчаній шкурці на диво знайомим.

Двері кабіни рвучко відкрилися, і звідти виліз сірий щур. Він був такий товстий, що костюм пілота сидів на ньому, як шкурка на шинці.

— Чудова посадка! — почули Сірчана шкурка з Мухоніжкою його голос. — Бездоганна! Ти першокласний пілот, Луї Довгохвостий, це вже точно, — щур повернувся спиною до печери і дістав зі свого літака кілька рулонів паперу, жердинки і бінокль.

— А де книжка? — пробурмотів він. — Грім і зламаний пропелер, куди ж я її запроторив!

Сірчана шкурка посадила Мухоніжку на плече, приклала пальця до вуст і вийшла з укриття.

— Тебе звуть Довгохвостий? — запитала вона. Щур підскочив і з переляку впустив усе, що тримав у руках.

— Що? Що? — пробелькотів він. Потім скочив у літак і спробував завести мотор.

— Стій, стій! — крикнула Сірчана шкурка, підбігла до літачка і вчепилася в пропелер. — Куди ти? У тебе, бува, немає родича на ім’я Гільберт, білого, як печериця?

Щур ошелешено дивився на малу кобольдиху. Потім вимкнув мотор і висунув із кабіни гостру мордочку.

— Ти знаєш Гільберта? — запитав він.

— Ми купили у нього мапу, — відповіла Сірчана шкурка. — Печатка, яку він на ній поставив — точнісінько така сама, як знак у тебе на крилах. Але мапа не завадила нам заблукати і опинитися тут.

— Мапа? — щур виліз із літака і одним стрибком опинився на землі. — Мапа цих місць? — він подивився на печеру, потім знову на Сірчану шкурку:

— У тебе там, бува, не дракон?