Володар драконів - Корнелія Функе

— Іду! — кричала вона, швидко видираючись довгою драконовою шиєю. — Поверни голову, Лунгу!

Бен чув, як далеко відчайдушно верещало пташеня гігантського птаха. Його мати зробила нову марну спробу протиснутися в ущелину. Потім вона хрипко каркнула і полетіла геть.

— Вона полетіла! — гукнув Бен. — Вона полетіла до свого пташеняти, Сірчана шкурко!

— Що? — озвалась мала кобольдиха. — Вона не могла додуматися до цього раніше? — тремтячими руками вона обхопила шию дракона і крапнула йому на язика трохи місячної роси. Лунг одразу відчув прилив сил.

— Ти тримаєшся, Сірчана шкурко? — крикнув він, повільно знижуючись.

— Так, так! — озвалася мала кобольдиха. — Ти тільки лети, забери нас якнайдалі від цього клятого птаха!

Ущелина ставала все вужчою, незабаром вона перетворилося на вузьку розколину між скель. Лунг протиснувся крізь неї, як крізь вушко голки. За нею лежала широка долина, немов пласка тарілка з каменями, поставлена серед гір. Схоже, сюди не ступала нічия нога. Лише вітер грався з чахлою травою.

Лунг приземлився біля підніжжя гори, круглої, немов вигнута котяча спина. За нею височіли інші. Вкриті снігом вершини яскраво блищали на сонці. Сірчана шкурка, полегшено зітхнувши, впала з шиї Лунга на траву.

— Щоб я ще колись взялася за таке! — простогнала вона. — Нізащо! Боровик і поганка, до чого ж мені погано! — Вона сіла навколішки, зірвала між каменів трохи трави і поспіхом сунула в рот.

Бен із Мухоніжкою на руках скотився зі спини Лунга. У вухах у нього все ще лунало каркання пташеняти. Штани були подерті, руки подряпані, арабська хустка взагалі залишилася в гілках гігантського гнізда.

— На кого ти схожий! — Сірчана шкурка розреготалася, глянувши на нього. — Можна подумати, що ти намагався красти у фей ожину.

Бен посміхнувся, витягуючи з волосся сухе листя:

— До чого ж я зрадів, коли вас побачив!

— Скажи спасибі Мухоніжці, — відповіла Сірчана шкурка, запихаючи флакон із місячною росою в рюкзак Бена. — Мухоніжці та фахівцю з драконів. Без її водички Лунгу довелося б тюпати пішки на пошуки Володаря драконів.

Бен посадив Мухоніжку собі на руку і легенько поплескав його по носу.

— Спасибі тобі велике! — сказав він. Потім він погладив Лунга по довгій шиї і засоромлено штурхнув у бік Сірчану шкурку. — Спасибі! — повторив він. — Я справді вже гадав, що та пташка згодує мене своєму дитинчаті.

— Цього ми б не допустили, — чавкнула Сірчана шкурка і втерла губи. — А тепер поглянь на свою розумну мапу і скажи, куди це ми потрапили, — вона показала на гори навколо.

— Тут тобі теж все видається знайомим?

Бен озирнувся і заперечливо похитав головою.

— А річку ти чуєш? — запитав він. Сірчана шкурка напружила слух.

— Ні, я її давно вже не чую. Зате он ті гори, — вона вказала на вкриті снігом вершини, — тепер набагато ближче, якщо я не помиляюся.

— Справді, — пробурмотів Бен. Лунг поруч із ним потягнувся і позіхнув.

— Ой! — промовив Бен. — Тобі ж знову не вдалося поспати.

— Нічого, — сказав Лунг, знову позіхаючи.

— Що значить «нічого»? — Сірчана шкурка похитала головою. — Тобі треба виспатися. Хто знає, через скільки гір нам ще доведеться летіти. Найважче, можливо, ще попереду. Як ти впораєшся із цим, якщо будеш весь час позіхати?

Вона видерлася трохи вгору схилом і озирнулася.

— Сюди! — гукнула вона раптом зверху. — Тут печера! Ходіть сюди!

Лунг і Бен втомлено підвелися до неї.

— Сподіваюся, тут не виявиться такого самого мерзенного василіска, — пробурмотів дракон, ідучи за Сірчаною шкуркою вглиб печери. — Хтось має із собою дзеркало?

— Де він? — прогарчав Кропивник, підводячи голову з пінистої води. Гори чорно-сірою стіною закривали небо, а річка впиралася в них, немов бажаючи відсунути вбік. Її темні води билися об луску Кропивника, погрожуючи змити Кремінну бороду з броньованого чола його господаря.

— Ваше золоте сіятельство! — прохрипів гном, відпльовуючись від крижаної води. — Коли ми зможемо вийти на берег? Адже гном — не риба, — він змок наскрізь, аж до вовняної сорочки. Зуби у нього цокотіли, а капелюх він вже сім разів виловлював із води.

— На берег? — гаркнув Кропивник. — Щоб мені довелося битися з людьми?

Кремінна борода, весь тремтячи, подивився вперед. Через бурхливу річку був перекинутий висячий міст. До схилів гір ліпилися будинки, а між величезними скелями вздовж берега звивалася дорога, майже засипана уламками скель після недавньої зливи. На мосту нікого не було, лише два птахи сиділи на благеньких поручнях-канатах. Але дорогою пробирався самотній автобус, а між будинками було повнісінько людей.

— Де він? — знову запитав Кропивник. — Він не міг далеко полетіти. Це неможливо, — він потягнув носом прохолодне вечірнє повітря. Вдень на Даху світу була нестерпна спека, але варто було сонцю сховатися, як долинами розтікалася крижана прохолода, неначе гори дмухали на них зі своїх снігових вершин.

— Минуло чимало часу відтоді, як ви чули його в останній раз, ваше золоте сіятельство, — сказав Кремінна борода, обтрушуючи від води криси капелюха. — Я б сказав навіть, багато часу!

— Знаю,