Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг

У завулку біля аптеки Спенсера був фонтанчик для пиття. За кілька років такого фонтанчика не схвалило б жодне міністерство охорони здоров’я, але в ті часи їх було по одному-два у кожному маленькому містечку. У ньому я змив з обличчя й шиї кров Барлоу. Спробував вимити й волосся. Потім пішов до своєї церкви Святого Андрія. Я вирішив, що молитимуся й благатиму про другий шанс. Молитимуся не Богові теологів, які вважають, що вся святість і несвятість походять із нашої душі, а давньому Богові. Тому, який оголосив Мойсееві, що той не зоставить чарівниці при житті, і наділив свого сина силою воскреснути з мертвих.

Другий шанс — це все, що мені було потрібно. Я готовий був віддати за це життя.

Неподалік церкви Святого Андрія я майже побіг. Усередину вело троє дверей. Я попрямував до середніх. Десь вистрелила вихлопна труба автомобіля, і хтось засміявся. Я дуже чітко пам’ятаю ті звуки. Таке враження, що вони позначили межу мого життя як священика святої римо-католицької церкви.

— І що ж з тобою сталося? — спитала Сюзанна.

— Двері відкинули мене, — сказав Каллаген. — Коли я торкнувся залізної ручки, з неї вирвався вогонь. Мов блискавка вдарила. Він скинув мене зі сходів на цементовану доріжку. Відтоді я маю оце. — Він підняв праву руку, вкриту шрамами.

— І це? — Едді показав на його лоб.

— Ні, — мовив Каллаген. — Це з’явилося пізніше. Тож я зіп’явся на ноги. Трохи пройшовся. І знову опинився біля аптеки Спенсера. Тільки цього разу зайшов усередину. Купив бинт, щоб перев’язати руку. А потім, коли розплачувався, побачив рекламу. «Вирушай у подорож на великому сірому собаці».

— Він говорить про «Ґрейхаунд»,[38] — пояснила Сюзанна Роландові. — Це величезна автобусна компанія.

Роланд кивнув і скрутив із пальців бублика, що мало означати «о’кей».

— Міс Куґен сказала мені, що наступний автобус вирушає до Нью-Йорка, тож я купив на нього квиток. Якби вона сказала, що він їде до Джексонвіля, чи Ноума, чи до Гарячого Рагу, штат Південна Дакота, я б подався і туди. Мені хотілося якнайшвидше забратися з того міста. Мені було начхати, що там помирають люди чи що з ними стається щось гірше за смерть, начхати, що деякі з них були мені друзями, деякі — парафіянами. Я просто хотів поїхати звідти. Розумієте?

— Так, — без тіні вагань відповів Роланд. — Чудово розуміємо.

Каллаген подивився йому у вічі, і те, що він там побачив, начебто його переконало. Коли він продовжив, то вже здавався спокійнішим.

— Лоретта Куґен була однією зі старих дів містечка. Мабуть, я її налякав, бо вона попросила, щоб я почекав автобуса надворі. Я вийшов. Згодом під’їхав автобус. Я зайшов і віддав водієві свого квитка. Він половину відірвав, половину повернув мені. Я сів. Автобус рушив. Ми проїхали попід жовтою блимавкою світлофора посеред містечка, і то була перша миля. Перша миля дороги, що привела мене сюди. Згодом — мабуть, було десь о пів на п’яту ранку, за вікном досі було темно — автобус зупинився у

СІМ

— Гартфорд, — каже водій автобуса. — Це Гартфорд, приятелю. Зупинка двадцять хвилин. Хочете вийти чогось попоїсти?

Зав’язаною рукою Каллаген витягає з кишені гаманця й мало не впускає його на підлогу. У нього в роті присмак смерті, огидний, м’який смак, як у гнилого яблука. Йому потрібно якось прибрати цей присмак, а якщо його нічим не вб’єш, то хоча б змінити, а якщо він не зміниться, то принаймні чимось перебити, сховати, як накривають потворну дірку в дерев’яній підлозі під шматком дешевого килима.

Він простягає водієві двадцятку й каже:

— Ви можете принести мені пляшку?

— Містере, правила…

— Решту залиште собі. Мені вистачить пінти.

— Мені не треба, щоб у моєму автобусі хтось буянив. За дві години ми будемо в Нью-Йорку. Отам уже зможете робити все, що схочете. — Водій пробує зобразити усмішку. — Це ж місто веселощів і розваг.

Каллаген (він більше не отець Каллаген, вогненний спалах з дверей бодай на це питання дав відповідь) додає до двадцятки десятку. Тепер він простягає тридцять доларів. Знову каже водієві, що пінти буде досить і що він не претендує на здачу. Цього разу водій бере гроші, адже він не дурень.

— Але не здумайте буянити, — повторює він. — Мені не треба, щоб у моєму автобусі хтось зчинив бучу.

Каллаген киває. Буянити він не буде, це точно. Водій іде до комбінованої крамнички «бакалія-алкогольні напої-ресторанчик швидкого харчу», що стоїть тут, на краю Гартфорда, на краю ранку, під сліпучими жовтими ліхтарями. В Америці є потаємні, приховані автостради. Ця крамничка стоїть біля в’їзду, що веде до тієї мережі розгалужених манівців, Каллаген це відчуває. Вона там, куди летять пластикові чашечки й пожмакані сигаретні пачки, гнані передсвітанковим вітром. Вона шепоче зі знака на бензинових колонках, того, на якому написано; «ПІСЛЯ ЗАХОДУ СОНЦЯ ЗА БЕНЗИН ПЛАТИТИ НАПЕРЕД». Вона в хлопчику-підлітку на тому боці дороги, який сидить на ґанку о четвертій тридцять ранку, — мовчазна картина болю. Потаємні дороги близько, і вони шепочуть до нього. «Приходь, друже, — кажуть вони. — Тут ти зможеш забути все, навіть ім’я, яке тобі нав’язали, коли ти був лише голим писклявим немовлям, вимащеним материнською кров’ю. Тобі прив’язали ім’я, наче бляшанку до собачого хвоста, ге? Але тобі не треба тягти його за собою сюди. Іди. Приходь». Але він нікуди не йде. Він чекає на водія автобуса, і досить скоро водій автобуса повертається, і в коричневому паперовому пакеті в нього пінта «Олд Лоґ Кебін». Цей сорт віскі Каллаген знає дуже добре, тут, у глушині, за пінту такого добра, либонь, правлять два з чвертю долари, тобто водій щойно заробив собі двадцять вісім доларів чайових, плюс-мінус. Непогано. Але ж це по-американському, правда? Дати багато, щоб отримати мало. І якщо «Лоґ Кебін» вимиє цей паршивий присмак з його рота — значно гірший за біль у обпеченій руці, — воно буде варте кожного цента з тієї тридцятки. Чорт, та за таке й сотні не шкода.

— Не буянити, — нагадує водій. — Якщо зчините галас, я висаджу вас посеред траси Крос-Бронкс. Богом клянуся.

На той час, коли автобус заїжджає на автовокзал Порт-Оториті, Дон Каллаген уже п’яний. Але він не бешкетує. Він просто тихо сидить і чекає, коли можна