Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг

щоб почути, як хтось із відвідувачів гуртка анонімних алкоголіків спостеріг, що коли посадиш якесь телепало на літак у Сан-Франциско і літак полетить на східне узбережжя, то з трапа в Бостоні зійде те саме телепало. З тією тільки різницею, що в пузі в нього бовтатимуться чотири-п’ять порцій віскі. Але то було вже пізніше. В 1964 році він ще вірив у те, в що вірив, і багато людей переймалися тим, щоб спрямувати його на потрібний шлях. З Ловела він переїхав до Спофорда, штат Огайо, передмістя Дейтона. Там прожив п’ять років, але знову почав відчувати знайомий неспокій. Відтак знову почав вправлятися у красномовстві. Такого штибу, як тоді, в офісі єпархії. Того штибу, що дозволяє тобі просуватися вниз кар’єрними сходами. Аномія. Відсутність духовного єднання (цього разу — з парафіянами). Так, він їм подобався (так само, як і вони йому), та все одно щось було наче якось не так. А все й було не так — здебільшого в затишній кнайпі на розі (де він теж усім подобався) і в міні-барі у вітальні будинку священика. У великих дозах алкоголь — токсин, тож Каллаген отруював себе щовечора. І саме отрута в організмі, а не стан світу чи його власної душі, тягла його донизу. Та чи завжди це було очевидно? Згодом, на іншій зустрічі анонімних алкоголіків, він почув, як один хлопець порівняв алкоголізм і наркоманію зі слоном у вітальні: мовляв, як його можна не помітити? Каллаген тоді не сказав йому — на той час він ще не подолав дев’яноста днів тверезості й це означало, що він мусив сидіти тихо, як миша, і мовчати («Дістань вату з вух і запхай її собі до рота», — радили йому анонімні алкоголіки зі стажем, і ми всі кажемо спасибі), але він міг би йому сказати, так. Слона можна не помітити, якщо цей слон — магічний, якщо він має здатність — мов та Тінь[37] — затьмарювати людям мізки. Змушувати тебе повірити, що твої проблемі духовні й розумові, але аж ніяк не алкогольні. Боже милий, та навіть втрати фази швидкого сну, спричиненої алкоголем, було достатньо, щоб тобі було неймовірно паскудно, але чомусь ти про це не думав, поки стояв на ногах. Випивка перетворювала процес мислення на щось подібне до циркового виступу, коли всі ті клоуни висипали з крихітної машинки. Обдумуючи вчорашнє на тверезу голову, все те, що ти говорив і казав, змушувало тебе кривитися («Я сидів у барі й пасталакав про те, як розв’язати всі проблеми світу, а потім не зміг знайти своєї машини на парковці», — згадував один на зібранні, й ми всі кажемо спасибі). Але найгіршою карою були думки. Як людина могла цілий ранок проригати в унітаз і після цього вперто вважати, що в неї душевна криза? Але він справді так вважав. І його начальство вірило, можливо, тому, що свого часу дехто з них теж мав проблеми з чарівним слоном. Каллаген уже подумував, що маленька церква й сільська парафія допоможуть йому знову відчути єднання з Богом і самим собою. Тож навесні 1969-го він знову опинився в Новій Англії. Цього разу на півночі. Приїхав у повній бойовій готовності, з розп’яттям і ризою, в приємне містечко Джерусалемз-Лот, що в штаті Мен. І там нарешті зустрівся зі злом. Зазирнув йому у вічі.

І відсахнувся.

ДВА

— До мене прийшов письменник, — сказав він. — Бен Мірс.

— Здається, я читав його книжку, — пригадав Едді. — «Танець у повітрі», так вона називалася. Про чувака, якого повісили за вбивство, яке насправді вчинив його брат, так?

Каллаген кивнув.

— Саме так. Разом з місцевим учителем, Метью Берком, вони вважали, що в Джерусалемз-Лоті орудує вампір, до того ж такий, який перетворює на вампірів інших.

— А хіба вони не всі такі? — зачудувався Едді, згадавши десь так із сотню фільмів, переглянутих у «Маджестіку», і приблизно тисячу коміксів, куплених (а часом і поцуплених) у Далі.

— Не всі. Я до цього дійду, а поки що просто послухайте. Там був ще хлопчик, який вірив у це, десь віку вашого Джейка. Мене вони не переконали, спершу я не повірив, але вони самі були переконані, й мені було дуже важко суперечити їхній запеклості. Але в Лоті щось-таки діялося, це я знав точно. Зникали люди. Містечком ширилася паніка. Сидячи тут, на сонечку, годі це описати, але там панував жах. Я відправляв жалобну церемонію на похороні іншого хлопчика. Його звали Деніел Ґлік. Навряд чи він був першою жертвою вампіра в Лоті й точно не останньою, але він був перший, хто від цього загинув. У день похорону Деніела моє життя безповоротно змінилося. Я кажу не про кварту віскі на день. Щось змінилося в моїй голові. Я це відчув. Наче тумблер повернувся. І хоч я вже цілу вічність не мав у роті ні краплини віски, він досі повертається.

«Це сталося, коли ти пішов у тодеш, отче Каллаген», — подумала Сюзанна.

«Це сталося, друже, коли тебе накрило дев’ятнадцять, — подумав Едді. — Чи дев’яносто дев’ять. Чи й те, й те разом».

Роланд просто слухав. Його розум зараз був чистий від будь-яких думок. Досконала машина для сприймання інформації.

— Той письменник, Мірс, закохався в дівчину, Сюзен Нортон. І вампір її забрав. Напевно, почасти тому, щоб продемонструвати свою силу, а почасти — щоб покарати Мірса за те, що той насмілився організувати гурт, ка-тет, аби полювати на нього. Ми пішли до будинку, який купив вампір, старої руїни, яку називали Марстен-Гаузом. Істота, що там мешкала, була відома під іменем Барлоу.

Каллаген замовк. Він сидів у глибокій задумі й дивився крізь них невидющими очима, бо бачив ті давні часи. Та врешті-решт продовжив.

— Барлоу там не було, але він залишив по собі дівчину. І листа. Його було адресовано нам усім, але звертався вампір особисто до мене. Тієї ж миті, як я побачив її неживу на підлозі в підвалі Марстен-Гауза, я збагнув, що все це правда. Лікар, який був із нами, прослухав її груди, поміряв тиск — просто для певності. Серце не билося. Тиск був нульовий. Та коли Бен встромив їй у груди кілка, вона ожила. Порснула кров. Вона кричала і кричала. Її руки… я пам’ятаю тіні її рук на стіні…

Едді стис Сюзаннину долоню. Вони напружено слухали, вірячи й не вірячи водночас. То був не балакливий поїзд, чию життєдіяльність підтримували не надто справні комп’ютерні плати, і не чоловіки та жінки, що опустилися до первіснообщинного стану.