Крила кольору хмар - Дарунок Корній
Спокійненько стаю біля озера. І, перед тим як почати двобій, міцно стискаю в кишені куртки сніжно-білу пір’їнку. Роблю це умисно, щоб здолати тремтіння в ногах та в пальцях рук. І зрештою чекаю, коли ті, хто зустрічає, зроблять крок назустріч.
Так і знала, Мечислав не втримався першим. А може, в них сувора субординація? Він підходить до мене широкими кроками переможця, але чомусь супиться замість того, аби поблажливо чи переможно всміхатися. Стиха питає:
— Адо, ти збожеволіла! Чому сама? А якби на якихось покидьків уночі натрапила? — Це виглядає так, ніби звичайнісінький люблячий батько шпетить недотепу-доньку, котра десь там затрималася в підліткових справах.
— Ем, таточку любий, хочеш сказати, що ніхто з твоїх лакиз за мною не шпигував? Антон наприклад? — дивуюся щиро. — Щось я його давненько не бачила.
— Хто? Антон? — Мечислав на мить нерозуміюче вибалушує очі, мовляв, я його спитала про якусь відверту дурницю. — А нема більше Антона. Темні спили. Навіть шкода, досить метким був. Виконавець досконалий. Хіба що з тобою лажав на повну, але ж ти у нас — виняток із правил. Кого хоч доведеш! І ще наш Антон мав дуже погану рису. Він професійний зрадник, Аделаїдо. А зрадників ніхто не любить.
— Невже? — Я відверто іронізую. — А твоя контррозвідка та диверсійники?
— Ти на що натякаєш, на мене? Запам’ятай! Доцільність великого призначення виправдовує будь-яку зраду. З Антоном — складний випадок. Він так часто зраджував, що врешті сам заплутався, на чиєму він боці.
— Цікаво, таточку! Але ж ти сам нещодавно мене запевняв, що янгола майже неможливо вбити.
— Так, майже! Янголи — не люди. І якщо вони помирають, то назавжди. І янгола може вбити тільки рівний по силі.
— То, якщо я помру, це буде безповоротно?
— Залежить від того, як помреш. Та тобі зарано про це думати, Аделаїдо. Ти молода, і в тебе все попереду. На відміну від Антона. А знаєш, він навіть на тебе ставив. Ага. Почав намовляти інших янголів, щоб гуртувалися довкола нової сили. Ідіот. Думав, що я його не зчитаю. Мені здається, що він у тебе закохався, донечко! Любов робить нас слабкими. Любов не можна пускати в серце. І не має значення, до кого вона, чи то любов до жінки, чи до дітей, чи до світу, чи до їжі, чи до одягу. Любов — це слабкість.
— А любов до Бога? — обриваю його різко і відчуваю, що до нашої розмови прислухаються, бо навіть звичні нічні звуки враз стихли. Схоже, Бог також хоче почути правду від Мечислава.
— Бог — це прийняття сили, але не любов. — Мечислав відповідає різко і сердито: — Ти або приймаєш його, або заповнюєш порожнечу чимось іншим.
— Тобто як це можливо? Прийняття Божого провидіння без любові? — Я не відступаюся, бо знаю, що він змушений зі мною рахуватися і відповідати на мої надокучливі запитання. Зараз я йому дуже потрібна.
— Аделаїдочко, давай залишимо розмови про Бога та любов до нього на завтра, гаразд?! У нас замало часу для дискусій. — Він миролюбно гладить мене по плечу. — Ми ж попередньо домовилися: ти відчиняєш двері, я відпускаю Інну і обіцяю не кривдити всіх тих, кого ти називаєш своїми друзями. Що ж, почнімо, так?
Мечислав різко розвертається до натовпу, штовхає привітальну промову, представляючи мене як свою спадкоємицю і досить сильного, як на свій вік, сірого спадкового янгола. Здивований шепіт котиться вітром навколо озера. Невже для когось це стало несподіванкою? Але якщо я не спробую зіпсувати такий помпезний момент, то буду не я.
— Стоп-стоп-стоп. Тпру, коники воронії. Пане Мечиславе, може, досить? Давай без пафосу! І виключно по-діловому. Ти — мені, я — тобі. Я прийшла сюди добровільно і принесла з собою ключик. І ті кляті двері до Втраченого Раю я маю намір відімкнути. Хоча б заради бабусі. Але дурити присутніх так відверто — то вже геть несерйозно, таточку. Яка там, до біса, спадкоємиця? І ще одне: ти ж обіцяв, що відпустиш Інну, щойно я прийду до озера. Давай, відпускай. Аби я знала, що можу починати вірити тобі хоч трохи.
Він кривиться, в очах неважко почитати все, що він думає про розумові здібності та наївність спадкоємиці. Витримую погляд. Біля озера — хоч би шелеснуло. Постійно забуваю, що його оточення не сміє і слова поперек мовити. Цікаво, Мечислав за Валерієм не сумує? Із тим хоч посперечатися можна було на рівних…
— Гаразд. Інну зараз відпустять, а твоїх «інших», повторюю вкотре, не чіпатимуть. Обіцяю при свідках. Тільки давай без сюрпризів, гаразд, доню? То почнемо ритуал?
— Так, почнемо! Рівно через дві хвилини, тільки я Інці на прощання кілька слів скажу.
Мечислав злісно шипить крізь зуби: «Не більше хвилини. Час пішов».
Я кривлюся і погоджуюся. Хіба не розумію: Інка забагато знає, щоб її живою лишити. Однак цієї хвилини принаймні її не вбиватимуть.
***
М-да, коли Інна тремтіла в Софії на кухні та розмазувала шмарклі по білому личку, мені її вигляд геть не подобався. Але зараз, коли вона впевнена у своїй приреченості настільки, що виглядає спокійною і навіть рішучою, у мені прокидається тривога: вона ж не могла збожеволіти? Чи могла?
— Інно, слухай уважно, — бадьорою скоромовкою розпочинаю. — У нас дуже мало часу. Доберешся до міста — спробуй заховатися. Тут таке розпочнеться, що не до тебе буде, правда. А так, якщо когось із наших спільних знайомих побачиш, передай, що я за ними сумуватиму і нехай мені пробачать, якщо щось там зробила не так. Ірені та Мишку — реверанси та моє розкаяння, бо дитину на них «почепила». Звісно, пізніше, може, й кровні родичі спохватяться, почнуть малу шукати. Та поки Христі з людьми буде краще. Ніби все? От, уклалася у час із випередженням!
— Відмовся, — раптом тихо і спокійно пропонує Інна. — Якщо вони тебе лише чесним словом
