Крила кольору хмар - Дарунок Корній
Я не розкриватиму вам усі тонкощі роботи Хранителів і того, хто ними стає і за які такі заслуги, — це доволі довго, заплутано і геть не важливо, особливо, коли ти — янгол. Я лишень розповім вам, голубонько, що необхідно знати перед тим, як ви відправитеся до Втраченого Раю. Цю інформацію від вас приховали. І зробили це навмисно. Світлі висловили своє бачення ситуації, тобто вони вважають, що не варто йти вночі до озера та відчиняти заборонені двері! Так, і вас, і вашу сестру вони захистять. І це дуже шляхетно з їхнього боку. А що буде з вашими друзями чи родиною? До них усім байдуже, бо всіх не захистиш і не вбережеш, а вас це мучить. Усім, звісно, крім Віктора, бо він вас любить. І не так за ваше янголине походження, як за людяність.
Я мовчки п’ю каву, слухаючи спокійну та розважливу промову пана Олега.
— Оцей ландшафтний парк, що внизу, — пан Олег показує рукою на парк «Знесіння», — має не одну тисячу літ. Його не раз намагалися знищити: затопити, забудувати, зруйнувати, підірвати. Усі спроби закінчувалися завжди фатально для посягачів і, звісно, для тих, хто брався виконувати дурнуваті накази. Випадкові збитки, безглузді смерті, втрата душі. Знищити цю красу — це майже те саме, що вийняти з людини серце і сказати, що вона не змінилася, просто втратила здатність дихати, любити, вірити. Навіть маленькі діти знають, що не можна пхати пальці в розетку, не можна брати в руки вогонь, не можна гратися гострими предметами і так далі. Чому ж ми, коли виростаємо, забуваємо про це? Бо сонце для нас стає лампочкою, трава під ногами заважає ходити, і ми прагнемо її якнайшвидше закатати в асфальт, а землю якось по-нормальному, по-ґаздівськи, так би мовити, використати. Не розуміючи, що на цвинтарі хмарочосів не будують, а у Божому храмі не роблять базар. «Знесіння» — місце сакральне. Місце, де є не одні ворота. Їх багато. Ви ж знаєте лишень про вхід до Втраченого Раю. Можливо, згодом для вас відчиняться й інші. І це дуже цікаво, повірте мені. В осерді Світовидового поля, тобто під ним, спить великий Змій, який потребує поваги і спокою. Не будіть сплячого Змія, бо, коли розбудите — загине не тільки той, хто розбудив, а й той, хто дозволив це зробити. Хранителі бережуть це місце від зазіхань і людей, і янголів, й інших істот і багато від чого та багато від кого теж.
Пан Олег умовкає. Робить ковток кави. Так, звісно, інколи він повторюється у своїх розмислах. Але я на це не зважаю. Мені завжди цікаво його слухати — чи вп’яте, чи вп’ятдесяте.
— Пане Олеже, а що собою являє насправді той Втрачений Рай? Напевно, щось особливе, раз така коловерть почалася? Не вірю, що там тільки частина колекції Валерія Едуардовича. Надто банально, пра’? І світлий янгол мені натякав, що ті двері краще не відмикати.
— Він добре казав. Тільки шкода, що всієї правди не оповів. Насправді Втрачений Рай — цікавезне місце, однак не всім туди варто заходити. Непідготовлений розум нашкодить і собі, й іншим.
— Це те ж саме, що дати мавпі гранату? — перепитую я, відсьорбуючи каву.
— Ага. І розбудити старого Змія, який стереже через двері Втраченого Раю вхід до пекла…
Ми якусь мить мовчимо, спостерігаючи, як сонце, востаннє ковзнувши по чупринах дерев та пославши нам повітряний поцілунок, тихо та розважливо рушає спати.
— У Втраченому Раю зберігається багато чого. Там не лише вхід до спочивальні Змія. Пригадуєте, голубонько, я вам розповідав про бажання, які здійснюються в день осіннього рівнодення? Забажати й обов’язково віддати щось натомість.
— То там віддане щось натомість?
— Авжеж. Такий собі сховок чи обмінник. Душа за душу. Здоров’я за життя. Війна замість миру. Спокій замість ненависті. Там навіть є справжнє кохання, яке проміняли на байдужість. Там багато справжнього й дуже багато фантомів. Ключі від дверей до Втраченого Раю споконвіку зберігалися у Воротаря. Від початку створення цих воріт, а отже, і дверей.
— А хто такий Воротар?
Пан Олег доливає собі ще кави, пропонує мені. Не відмовляюся. Він уміє варити справжню смачну каву.
— Воротар — це охоронець воріт, який стереже їх ізсередини. Завжди з поважної родини сірих янголів, у якій бути Воротарем — призначення спадкове. І ворота він відмикає лишень тоді, коли приходить охочий отримати те, чого найдужче жадає, і приносить натомість відкупне. І відмикає їх отим самим ключем, що зараз у вас у кишені. Воротар відмикає двері, впускає досередини відкуп, віддає те, за що людина заплатила, і двері замикаються. До наступного року чи… Швидше за все, до наступного разу, бо не щороку приходять прохачі. Усе доволі чесно і справедливо.
— Тоді що робить тепер той злощасний ключ у світі людей, — щиро дивуюся. — Як він сюди потрапив? Невже комусь вдалося зробити дублікат?
— Дублікат? От же вигадниця! — Пан Олег скрушно хитає головою.
Він заплющує очі, наче вишукує потрібні слова про те, що зараз мені повідає.
— П’ять років тому на капище для обміну прийшов янгол. Я щиро дивувався з цього. Що забув тут той, кому й так забагато дано? А він просив безсмертя, взамін віддаючи найдорожче, що тоді мав, — власну янгольську душу.
— Тим чоловіком, котрий прийшов просити безсмертя, був Мечислав… — Я не запитувала, я стверджувала. — Він зрозумів, що безглуздо витрачав янголині сили на різні бздури? А захоплення перевертництвом задалеко його завело, він мало не перетворився на вовкулаку і втратив благодать янгольську, так?
— Він її заледве не втратив, — уточнив Олег, уважно зазираючи мені в очі. — Останній козир у рукаві, щоб залишитися сильним, він так собі гадав, — то його янгольська душа. «Кому та душа потрібна, — думав Мечислав. — Живеш собі та й живеш. І добре живеш, совість не гризе, сумління не турбує, любов не колошматить душу, до всього ти ще й безсмертний!» Ось так, голубонько. Душа янгола, нехай і безвладного, в обмін на звичайнісіньке безсмертя.
— Звичайнісіньке? — я здивовано кліпаю.
— Ага! Звичайнісіньке. Камінь також
