Крила кольору хмар - Дарунок Корній
— Ліпше б він ніколи не знаходився, той ключ, — випалюю розпачливо. Що мені дає те знання?
— О, не кажіть так, голубонько. Ключ мав віднайтися. Випадковостей не буває. Хоча б заради душі вашої бабусі. Біда вашого батька, Аделаїдо, в тому, що він недооцінював жінок. Навіть рідна мати для нього була звичайною провінційною дурепою. Він легко зачинив її у кімнаті Втраченого Раю. І ніколи не гризся тим, як її душі там мається. Бо душу можна знищити і за допомогою вчинків тих, кого та душа найдужче любить. А ваша з’ява, голубонько, примусила його переглянути всі пріоритети. Його донька Аделаїда — також янгол. І не простий там якийсь середнячок, а могутній… Бо то саме його донька ліквідувала суперника Валерку, саме його донька має в собі велику силу, і саме його донька віднайшла той злощасний ключ.
— Нічогенькі такі пріоритети, — сумно посміхаюся. — Ну його, з такими пріоритетами. Сумна історія, але вона досі не завершилася. Ключ зараз у мене, і, звісно, я можу відімкнути ті двері, бо я донька свого батька. Так, пане Олеже?
Пан Олег підтверджує мої слова кивком.
— Але чому Мечислав сам не хоче відчинити ті двері? Поясніть мені, пане Олеже. Тільки-но вчора я добровільно віддавала ключа Мечиславу. Він відмовився його брати. Чому?
— А тому, голубонько, що єдиним і справжнім власником ключа на сьогодні є ви. Якщо вам ключ набридне, то ви його можете також передати спадково.
— Зачекайте, пане Олеже! Я не розумію. Мечислав — мій батько, одна кров, чому ж тоді він не може відімкнути двері? Фігня якась, даруйте за різкість.
— Ніякої, як ви кажете, «фігні», — пан Олег невдоволено морщить лоба. Йому не подобаються такі слова, і я з ним іще досить толерантна в розмові, а довкола ж така дупа. Пан Олег веде далі. — Цей ключ, голубонько, можна передавати чи дарувати кровним родичам, і виключно в такому порядку: від батька синові чи доньці, від сина власній дитині, а онука потім віддасть комусь із своїх нащадків і так далі. Але зворотної дії не може бути. А оскільки Мечислав — не ваш син, то… Ви потрібні йому живою, Адо, щоб відімкнути двері. До речі, у вас уже є родич, точніше родичка, якій ви можете передати ключа по праву спадковості. І той родич молодший за вас, і ніякі приписи не порушуються.
Я завжди всміхаюся, коли згадую малу Христю, але цього разу лякаюся. Христя — молодша сестра, отже, якщо я не прийду сьогодні до озера, батько все одно не зупиниться. Він візьметься за малу.
Ледве шепочуть губи:
— Христинка? Нізащо. Я її йому не віддам. Краще я знищу і себе, і Мечислава вкупі з ключем. Щоб більше ніхто не мучився.
— Люба моя дівчинко! Не гарячкуйте. Давайте міркувати мудро. Ви зараз у ролі Воротаря. А Воротарі бережуть, але не руйнують. Моя порада: не руйнуйте нічого. Руйнівників у нас вистачає. Знаєте, Аделаїдочко, чого вчать усі найкращі вчителі з єдиноборств? Коли тебе б’ють, не тримай удар, приймай його, використовуючи енергію ворога, вкладену в той удар, у власних інтересах… Силу ворога перетвори на його слабкість, а власну слабкість — на силу.
Ошелешено дивлюся на пана Олега. Я нічого не розумію з того, що він мені щойно наплів. Сила у слабкості? Мій батько — монстр, який використовує у власних інтересах усіх і вся.
— Пане Олеже, а яким боком до цієї всієї історії темні янголи? Так, я погоджуюся, що Мечислав — ще той грішник та покидьок і діє, виходячи з власних інтересів, але нафіга здалася ця кімната темним янголам? Що їм з того? Частинка від пирога? Крихти з барського столу сірих? Це ж огидно.
Пан Олег підводиться з крісла. Вечір доволі швидко переходить у ніч. Стає холодно. Чоловік підходить до мене, поверх мого теплого коцика кидає ще й свій, по-батьківськи обережно вкутуючи мене, забирає з рук порожнє горня. Сідає навпочіпки, зазирає мені в очі. Темрява, яку освітлюють вечірні ліхтарі, не така вже й густа. Вона полохливо відступає, бо навіть найменший пломінчик світла творить дива — ти починаєш вірити, що зможеш.
— Темні насправді дуже передбачувані, голубонько. Зараз ключ у вас. І всі про це знають. А коли щось піде не так і ви з Мечиславом повбиваєте одне одного, — вони цього з нетерпінням чекають, знаючи вашу кипучу вдачу, — то підберуть ключ, заберуть в Іри Христину і через рідну матусю заставлятимуть служити їм. Бути «кишеньковим» Воротарем.
— Господи! Повна лажа! — я щиро обурююся, бо справді не зрозумію, що мені з отим усім тепер робити. — Скажіть, чому саме я маю то все розгрібати? Мені тільки двадцять, і у мене геть немає досвіду.
— Знаєте, що казала моя мама про вік жінки? «Не пов’язуй ніколи вік жінки з хронологією, синку. Бо є жінки, котрі, маючи вісімдесят літ, перебувають на рівні розвитку вісімнадцятирічної юнки, зустрічаються сорокалітні, котрі досить уміло літають у рожевих хмаринках дванадцятирічної зрілості, а є двадцятилітні, які носять у собі такі рани та досвід попередніх поколінь та життів, які й столітнім не снилися».
— І скільки століть ви мені дасте, пане Олеже?
Він усміхається. Усміх той трішки сумний.
— Це необов’язково, голубонько. Ви наче днина. Уранці молода, наївна і гожа, а ввечері стара та мудра. Такими мають бути справжні янголи. Такими їх створено. На щастя, голубонько, спадковість не завжди є вирішальною, коли доводиться робити вибір.
Сумно посміхаюся після почутого:
— В одній сучасній пісні є такі слова: «Важко бути янголом, навіть з третього разу». І я щойно, пане Олеже, зрозуміла одну важливу річ: я досі залишаюся більше людиною, аніж янголом, і, очевидно, діятиму, як людина. У цьому моя слабкість, так?
Пан Олег усміхнувся, погладив мене по голові, як маленьку дитину, і чесно сказав:
— У цьому ваша сила, Аделаїдо. Але тим усім сірим-білим-темним про це краще не знати. І ще одне. Прийміть оцю річ як подарунок від мене. Покладіть собі до кишені чи
