Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

— Розумію, — Віраксас обвів поглядом зібраних придворних, — що для декого з присутніх тут ситуація незвична. Що для декого зміни відбулися надто швидко та раптово. Не можу також виключати, що для декого з присутніх тут діється не так, як їм хотілося б, і що стан справ їм не до смаку. Полковник де Сантіс відразу декларував, що він на вірному боці, і присягнув мені на вірність. Я очікую того самого від усіх, хто тут присутній.

— А почнемо ми, — кивнув, — від вірного слуги мого світлої пам’яті батька. А також і виконавця наказів мого брата, який на життя батька зазіхав. Почнемо з королівського інстигатора, пана Феррана де Леттенхофа.

Інстигатор схилився.

— Слідство тебе не обмине, — пообіцяв Віраксас. — І виявить, яку роль ти зіграв у змові князів. Змова закінчилася фіаско, що кваліфікує змовників як невмілих. Помилку я міг би пробачити, невміння— ні. Не в інстигатора, охоронця закону. Але про це пізніше, поки ж почнемо з речей базових. Наблизься, Ферране. Ми хочемо, аби ти показав та довів, кому ти служиш. Хочемо, аби ти склав нам належну клятву. Аби схилив коліна біля ніг трону. І поцілував нашу королівську руку.

Інстигатор слухняно рушив у напрямку підвищення.

— Зникни звідси, — встиг іще прошепотіти. — Зникни якнайшвидше, відьмаче.

* * *

Розваги в садах тривали.

Литта Нейд відразу помітила кров на манжеті сорочки Ґеральта. Мозаїка також помітила й, на відміну від Литти, поблідла.

Любисток підхопив із таці пажа два келихи, випив одним ковтком один за другим. Підхопив іще два, запропонував дамам. Ті відмовилися. Любисток випив один, а другий, подумавши, віддав Ґеральтові. Корал, примружившись, вдивлялася у відьмака, явно напружена.

— Що сталося?

— Зараз довідаєшся.

Дзвін кампаніли почав бити. Бив так зловісно, так замогильно й так жалібно, що бенкетуючі гості стихли.

На підвищення, що нагадувало ешафот, зійшли гофмейстер та герольд.

— Сповнений жалем та засмученням, — промовив у тиші гофмейстер, — мушу мосьпанству оголосити смутну новину. Король Белогун Перший, наш люб’язний, добрий та ласкавий володар, уражений суворою рукою долі, раптово помер від удару, пішов із цього світу. Але королі Кераку не помирають! Король помер, хай живе король! Хай живе його королівська величність король Віраксас! Первородний син померлого короля, законний спадкоємець трону та корони! Король Віраксас Перший! Трикратно хай живе! Хай живе! Хай живе!

Хор лестивців, підлабузників та дуполизів підхопив той крик. Гофмейстер стишив їх жестом.

— Король Віраксас тепер у траурі, як і весь двір. Бенкет завершено, гостей просять залишити палац. Але король скоро планує власне весілля, тож тоді свято повториться. Аби не змарнувати їжу, король наказав, щоб винесли її до міста та виставили на ринку. Обдарованим їжею буде й люд Пальміри. Для Кераку починається час щастя та добробуту.

— Що ж, — заявила Корал, поправивши волосся. — Чимало правди у твердженні, що смерть нареченого може серйозно вплинути на весільні урочистості. Белогун був не без вад, але не був і найгіршим, тож нехай спочиває в спокої та нехай земля йому буде пухом. Ходімо звідси. Бо все одно стало нудно. А день такий чудовий, ходімо пройдімося терасами, подивимося на море. Поете, будь ласка, дай лікоть моїй учениці. Я піду з Ґеральтом. Бо він має мені щось сказати, як я відчуваю.

Був ранній пополудень. Тільки. Не вірилося, що так багато сталося так швидко.

Воїн не помирає легко. Смерть, аби до нього дістатися, мусить із ним битися. А воїн не піддається смерті легко.

Кастанеда К. Коло часу

Розділ 19

— Гей! Дивіться! — крикнув раптом Любисток. — Щур!

Ґеральт не відреагував. Знав поета, розумів, що той звик лякатися абичого, захоплюватися абичим і шукати сенсації там, де ніщо назви сенсації не заслуговувало.

— Щур! — не здавався Любисток. — О, другий! Третій! Четвертий! Прокляття, Ґеральте, глянь!

Той зітхнув та глянув.

Підніжжя урвища під терасою аж роїлося від щурів. Дільниця між Пальмірою та пагорбом жила, рухалася, хвилювалася та попискувала. Сотні, а може, і тисячі гризунів тікали з району порту та гирла річки, бігли вгору, уздовж палісаду, на пагорби, у ліси. Інші перехожі теж помітили це явище: звідусіль чулися крики здивування та переляку.

— Щури тікають із Пальміри та порту, — сказав Любисток, — бо вони налякані! Я знаю, що сталося! Напевне, до берега прибило судно щуроловів!

Коментувати це нікому не хотілося. Ґеральт стер піт із повік: спека була потворною, гаряче повітря перехоплювало горло. Він глянув у небо: прозоре, без жодної хмаринки.

— Шторм іде, — Литта промовила вголос те, що він лише подумав. — Сильний шторм. Щури це відчувають. Я також це відчуваю. Відчуваю в повітрі.

«І я», — подумав відьмак.

— Гроза, — повторила Корал. — Гроза прийде з моря.

— Яка знову гроза? — Любисток обмахнувся капелюшком. — Звідки? Погода як мальована, небо чисте, ані вітерця. Шкода, при спеці вітерець би згодився. Морський бриз…

Не встиг він закінчити фразу, як подуло. Легкий бриз, що ніс запах моря, давав приємне полегшення, тверезив. І швидко набирав силу. Прапорці на щоглах, що недавно безсило та смутно звисали, зарухалися, залопотіли.

Небо на горизонті потемніло. Вітер посилився. Легенький подих змінився шумом, шум переходив у свист.

Прапорці на щоглах різко зафуркотіли та залопотіли. Заскрипіли флюгери на дахах та вежах, заскреготіли та забряжчали бляшані насадки на коминах. Застукотіли віконниці. Піднялися хмари пилу.

Любисток обіруч ухопився за капелюх— в останню мить, інакше б той полетів із вітром.

Мозаїка підхопила сукню, раптовий порив вітру задер шифон високо, майже до стегон. Раніше, ніж вона опанувала тканину, що її шарпав вітер, Ґеральт із задоволенням кинув погляд на її ноги. Вона помітила його погляд. Не відвела очей.

— Гроза… — Корал, аби говорити, мусила відвернутися, бо вітер дув так, що заглушав слова. — Гроза! Шторм іде!

— Боги! — крикнув Любисток, який у жодних богів не вірив. — Боги! Що діється? Чи це кінець світу?

Небо швидко темніло. А горизонт із темно-синього ставав чорним.

Вітер посилювався, свистів безумно.

На рейді за мисом море йшло баранцями, хвилі билися у хвилелом, розсипалися білою піною. Шум моря посилювався. Стало темно, наче вночі.

Серед кораблів, що стояли на рейді, став помітний рух. Кілька з них, у тому числі поштовий кліпер «Луна» і новіградський шкунер «Пандора Парві», у поспіху ставили вітрила, готові тікати у відкрите море. Решта кораблів вітрила спускала, залишаючись на якорях. Ґеральт пам’ятав деякі з них, бачив їх із тераси вілли Корал. «Альке», кога з Цідарісу. «Фуксія», не пам’ятав звідки.