Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

Ґеральт зрозумів уже, чому князь Егмунд був спокійним. Чому без страху дивився в майбутнє. І в очі батька.

—Ідеться нам про те, аби ти був слухняним, — сказав Ропп. — Будеш слухняним— обидва збережете життя.

— Зробиш, що ми тобі скажемо, — брехав капітан далі,— і ми відпустимо на волю тебе та віршомаза. Якщо станеш противитися, уб’ємо вас обох.

— Ти робиш помилку, Ропп.

— Пан Самса, — Ропп застереженням не перейнявся, — зостанеться тут із музикою. Ми— чи то я й ти— ідемо до королівських кімнат. Там буде сторожа. Маю, як бачиш, твій меч. Віддам тобі його, а ти займешся охоронцями. І підмогою, яку охорона встигне викликати, перш ніж ти всіх уб’єш. Почувши галас, покойовець короля виведе його секретним виходом, а там стануть чекати пани Ріхтер та Твердорук. Які трохи змінять наслідування трону та історію тутешньої монархії.

— Ти робиш помилку, Ропп.

— Зараз, — сказав капітан, підходячи дуже близько, — ти підтвердиш, що зрозумів завдання й що ти його виконаєш. Якщо ти не зробиш цього раніше, ніж я подумки дорахую до трьох, пан Самса проколе музикантові перетинку в правому вусі, а я стану рахувати далі. Не буде очікуваного ефекту, то пан Самса тицьне в друге вухо. А потім виколе поетові око. І так далі, до кінця, яким буде лезо в мозку. Починаємо рахувати, відьмаче.

— Не слухай його, Ґеральте! — Любисток якимось чудом зумів промовити перехопленим горлом. — Вони й торкнутися мене не можуть! Я прославлений!

— Він, — холодно оцінив Ропп, — певно, не сприймає нас серйозно. Пане Самса, праве вухо.

— Стій! Ні!

— Так краще, — кивнув Ропп. — Так краще, відьмаче. Підтвердь, що ти зрозумів завдання. І що ти його виконаєш.

— Спершу стилет подалі від вуха поета.

— Ха, — пирхнув пан Самса, піднімаючи мізерикорд високо над головою. — Так добре?

— Так добре.

Ґеральт лівою рукою схопив Роппа за зап’ясток, правою ж — за руків’я свого меча. Притягнув капітана сильним ривком і з усіх сил ударив його лобом в обличчя. Хрупнуло. Відьмак вирвав меч із піхов раніше, ніж Ропп упав, одним плинним рухом, з півоберту, відрубав панові Самсі підняту руку з мізерикордом. Самса крикнув, упав на коліна. Ріхтер та Твердорук стрибнули на відьмака з вихопленими кинджалами, він пірнув між ними в напіввольті. На ходу розрубав шию Ріхтерові— кров бризнула аж на люстру. Твердорук атакував, сіпаючись у фінтах ножового бою, але затнувся об лежачого Роппа, на мить втратив рівновагу. Ґеральт не дав йому її віднайти. Зі швидкого випаду втяв знизу в пах і вдруге, згори, — у сонну артерію. Твердорук упав, скрутився в клубок.

Пан Самса до нього підскочив. Хоча й без правої руки, хоча бризкаючи кров’ю з кукси, лівою знайшов на підлозі мізерикорд. І примірився ним на Любистка. Поет крикнув, але виказав повну притомність розуму. Упав зі стільця й відгородився ним від напасника. А Ґеральт більшого панові Самсі й не дозволив. Кров знову забризкала стелю, люстру та недопалки свічок, що стирчали в тій люстрі.

Любисток став на коліна, сперся лобом на стіну, після чого досить рясно, бризкаючи, зблював.

До кімнати увірвався Ферран де Леттенхоф, із ним— кілька гвардійців.

— Що діється? Що тут сталося? Юліане! Ти цілий? Юліане!

Любисток підвів руку, даючи знак, що відповість за мить, бо зараз не має часу. Після чого знову зблював.

Інстигатор наказав гвардійцям вийти, зачинив за ними двері. Глянув на трупи, обережно, аби не наступити на пролиту кров, і слідкуючи, щоби кров, що крапає з люстри, не поплямувала його дублету.

— Самса, Твердорук та Ріхтер, — розпізнав. — І пан капітан Ропп. Довірені особи князя Егмунда.

— Вони виконували наказ, — стенув плечима Ґеральт, дивлячись на меч. — Як і ти, були слухняні наказам. А ти нічого про це не знав. Підтверди це, Ферране.

— Я нічого про це не знав, — швидко запевнив інстигатор і відступив, спершись спиною на двері.— Присягаюся! Ти ж не підозрюєш… Не вважаєш…

— Якби я вважав, ти б уже не жив. Я тобі вірю. Ти б не став наражати на небезпеку життя Любистка.

— Треба повідомити про це королю. Боюся, що для князя Егмунда це може означати поправки та дописи до акту звинувачення. Ропп, здається, живий. Дасть зізнання…

— Сумніваюся, що дасть.

Інстигатор глянув на капітана, що лежав, напружений, у калюжі сечі, сильно слинив та весь час трусився.

— Що з ним?

— Уламки носової кістки в мозку. І, певно, кілька в очних яблуках.

— Ти надто сильно вдарив.

— Саме так я й хотів. — Ґеральт витер клинок меча серветкою, стягненою зі столика. — Любистку, як ти? Порядок? Можеш встати?

— Порядок, порядок, — пробелькотів Любисток. — Мені вже краще. Набагато краще…

— Не виглядаєш на того, кому дуже краще.

— До дідька, я ж ледь від смерті втік! — Поет встав, притримався за комод. — Суча лапа, я ніколи в житті так не боявся… Мав враження, що в мене дно в дупі виб’є. Але зараз із мене все верхом вилетить разом із зубами. Але я, як тебе побачив, то знав, що ти мене врятуєш. Значить, не знав, але сильно на те розраховував… Зараза, скільки ж тут крові… Як тут смердить! Певно, знову ригатиму.

— Ходімо до короля! — сказав Ферран де Леттенхоф. — Дай мені свій меч, відьмаче… І почистись трохи. Ти, Юліане, залишися…

— Та зараз. Я навіть хвилинки тут сам не залишуся. Волію триматися Ґеральта.

* * *

Вхід до королівського передпокою стерегли гвардійці, але вони впізнали й пропустили інстигатора. Утім, із тим, аби потрапити до королівських кімнат, не вийшло легко. Неподоланним бар’єром виявився герольд, двоє сенешалей та їхня підмога, що складалася з чотирьох здоровил.

— Король, — заявив герольд, — приміряє новий шлюбний наряд. Заборонив йому перешкоджати.

— У нас справа важлива й така, що не терпить зволікання!

— Король категорично заборонив собі перешкоджати. А пан відьмак, здається, мав наказ покинути палац. То що ж ти тут іще робиш?

— Поясню те королю. Прошу нас пропустити!

Ферран відіпхнув герольда, пхнув сенешаля. Ґеральт пішов слідом. Але все одно зумів дістатися лише до порога кімнати, за спини кількох згромаджених тут придворних. Подальший шлях заступили здоровили в шкіряних кабатах, за наказом герольда приперши їх до стіни. Досить жорстко, утім, Ґеральт зробив, як інстигатор, та не став опиратися.

Король стояв на низькому стільці. Кравець зі шпильками в роті поправляв йому панталони. Поряд стояв гофмейстер та хтось одягнений у чорне, немов нотаріус.

— Відразу після шлюбної церемонії,— говорив Белогун, — я оголошу, що наступником