Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

— Де Любисток?

— Облишив мене, — зітхнула вона. — Але ґречно вибачався й наказував вибачитися й перед вами. Попросили його про приватний виступ. У кімнатах палацу для королеви та її фрауцімер. Не зумів відмовити.

— Хто його просив?

— Чоловік із поставою солдата. Та з дивним виразом очей.

— Мушу йти. Вибач, Мозаїко.

За прикрашеним кольоровими стрічками павільйоном зібрався натовп, там сервірували їжу: паштети, лососів та качку в холодці. Ґеральт пробивав собі шлях, видивляючись капітана Роппа або Феррана де Леттенхофа. Замість того натрапив на Феба Равенгу. Ресторатор виглядав, наче аристократ. Одягнений був у парчевий дублет, а голову його прикрашав капелюх, оздоблений пишним пучком страусових пер. Супроводжувала його донька Пираля Пратта, шикарна та елегантна в чорному чоловічому одязі.

— О, Ґеральте! — втішився Равенга. — Дозволь, Антеє, я представлю тобі: Ґеральт із Рівії, славетний відьмак. Ґеральте, це пані Антея Дерріс, факторка. Випий із нами вина…

— Вибачте, — перепросив він, — але поспішаю. З пані Антеєю я вже знайомий, хоча й не особисто. А на твоєму місці, Фебе, я б у неї нічого не купував.

Арку над входом до палацу якийсь учений лінгвіст оздобив транспарантом, що проголошував: «CRESCITE ET MULTIPLICAMINI»[45]. А Ґеральта затримали схрещені держаки алебард.

— Вхід заборонено.

— Я терміново мушу побачитися з королівським інстигатором.

— Вхід заборонено, — з-за алебардників вийшов командир варти. У лівій руці він тримав спонтон. Брудний палець правої націлився Ґеральтові прямо в ніс. — Заборонено, розумієш?

— Якщо не прибереш пальця від мого обличчя, я зламаю його тобі в кількох місцях. О, саме так, відразу стало краще. А тепер веди до інстигатора!

— Скільки разів ти не зустрічаєш вартових— одразу скандал, — відізвався Ферран де Леттенхоф з-за спини відьмака: мабуть, ішов слідом. — Це серйозна вада характеру. Може мати прикрі наслідки.

— Не люблю, коли хтось забороняє мені заходити.

— Але ж сторожа й варта саме для того. Не були б потрібні, якби всюди можна було увійти. Пропустіть його.

— Ми маємо накази від самого короля, — нахмурився командир варти. — Нікого не пускати без перевірки!

— Ну то перевірте його.

Перевірка була докладною: стражники не лінувалися, обшукали докладно, не обмежуючись поверховим обмацуванням. Нічого не знайшли: зазвичай ношеного за халявою кинджала Ґеральт, на щастя, не взяв.

— Задоволені?— Інстигатор глянув на командира. — Тоді посуньтеся й пропустіть нас.

— Вибачте, ваша милість, — процідив командир, — але наказ короля був чітким. Стосувався він усіх.

— Що? Не забувайся, холопе! Знаєш, хто перед тобою стоїть?

— Нікого без перевірки. — Командир кивнув стражникові.— Наказ був чітким. Нехай і ваша милість не чинить утруднень. Нам… і собі.

— Що тут діється?

— Прошу поставитися з розумінням. Мені наказали перевіряти.

Інстигатор вилаявся під ніс, піддався огляду. Не мав при собі навіть складаного ножичка.

— Що все це має значити, хотів би я знати, — сказав, коли вони нарешті пішли коридором. — Я серйозно занепокоєний. Серйозно занепокоєний, відьмаче.

— Ти бачив Любистка? Його начебто викликали до палацу на співи, на виступ.

— Мені про це нічого не відомо.

— А відомо тобі, що в порт увійшла «Ахеронтія»? Говорить тобі щось ця назва?

—І багато про що. А занепокоєння моє зростає. З кожною хвилиною. Поспішімо!

По вестибюлю— колишньому храмовому віридарію— крутилися озброєні протазанами гвардійці, синьо-червоні уніформи миготіли також на галереях. Стукіт чобіт та піднесені голоси доносилися з коридору.

— Гей! — Інстигатор махнув рукою на солдата, що тут проходив. — Сержанте! Що тут діється?

— Вибачте, ваша милість… Поспішаю за наказом…

— Стій, кажу! Що тут діється? Я жадаю пояснень! Що тут сталося? Де князь Егмунд?

— Пане Ферране де Леттенхоф.

У дверях під хоругвами із синім дельфіном у супроводі чотирьох рослих здоровил у шкіряних кабатах стояв власною особою король Белогун. Позбувся він уже королівських атрибутів, а тому не виглядав, як король. Виглядав селянином, у якого, власне, розтелилася корова. Привівши на світ чудове телятко.

— Пане Ферране де Леттенхоф, — у голосі короля наче звучала й радість від приплоду. — Королівський інстигатор. Значить, мій інстигатор. А може, не мій? Може, мого сина? З’являєшся, хоча я тебе не викликав. У принципі бути зараз тут було б твоїм службовим обов’язком, але я тебе не викликав. Нехай, подумав я, Ферран бавиться собі, нехай поїсть, поп’є, затисне якусь та трахне її в альтанці. Я Феррана не викличу, не хочу його тут. Чи знаєш, чому саме я тебе не хотів? Бо я не мав упевненості, кому саме ти служиш. Кому ти служиш, Ферране?

— Я служу, — інстигатор низько вклонився, — вашій королівській величності. І я цілковито вашій величності відданий.

— Усі чули? — Король театрально роззирнувся. — Ферран мені відданий! Добре, Ферране, добре. Такої відповіді я й очікував, королівський інстигаторе. Можеш залишитися, знадобишся. Я зараз обтяжу тебе завданнями саме для інстигатора… Гей! А то хто? Хто це тут? Зараз, зараз! Чи то, бува, не відьмак, який дурив люд? На якого вказала нам чародійка?

— Він виявився невинним, чародійка помилялася. На нього донесли…

— На невинних не доносять.

— Було рішення суду. Справу закрито за відсутністю доказів.

— Але справа була, значить був і сморід. Рішення судів та їхні вироки беруться від примх та фанаберій судових урядників, а сморід з’являється від самої суті справи. Досить про це, не стану втрачати час на лекції з юриспруденції. У день власного одруження я можу проявити великодушність, не стану наказувати його замкнути, але нехай той відьмак зараз же зникне з моїх очей. І ніколи більше мені на очі не з’являється!

— Ваша королівська величносте… Я занепокоєний… До порту начебто увійшла «Ахеронтія». У цій ситуації міркування безпеки диктують, аби посилити охорону… Відьмак міг би…

— Що міг би? Заслонити мене власними грудьми? Вдарити по заколотниках відьмачими чарами? І саме це завдання поклав на нього Егмунд, мій коханий син? Охороняти батька та забезпечити його безпеку? Давай-но за мною, Ферране. Ха, та нехай йому, давай і ти, відьмаче. Дещо вам покажу. Побачите, як я дбаю про власну безпеку і як забезпечую собі охорону. Глянете. Послухаєте. Може, чогось навчитеся. І про щось довідаєтеся. Про себе. За мною!

Вони пішли, король підганяв їх, а здоровили в шкіряних кабатах— оточували. Вони увійшли до зали; під розмальованим морськими хвилями та потворами плафоном на підвищенні стояв трон, на якому Белогун і всівся. Навпроти, під фрескою, що являла стилізовану мапу світу, на лаві, під охороною ще одних здоровил, сиділи королівські сини. Княжата Кераку. Чорний, наче крук, Егмунд та світлий, наче альбінос, Зандер.

Белогун влаштувався на троні. Дивився на синів згори, поглядом тріумфатора, перед яким стоять навколішки, благаючи про милість,