Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

— Мій придворний блазень, — сказав король, — учора розхворівся. Напала на нього срачка. Думав я: ото невдача, не буде жартів, не буде фарсів, смішно не буде. І помилявся. Є смішно. Так смішно, що аж боки надірвеш. Бо то ви, ви обидва, мої сини, є смішними. Цілі роки, гарантую то вам, разом із дружиною в ліжку, після наших із нею герців та перепиханок, скільки б разів ми не згадали вас обох, та й сам цей день, станемо реготати до сліз. Бо немає нічого смішнішого, аніж дурні.

Зандер— це було неважко помітити— боявся. Бігав по залу очима й інтенсивно пітнів. Егмунд, навпаки, страху не виказував. Дивився батькові просто в очі та платив йому такою самою уїдливістю.

— Народна мудрість каже: май надію на краще, будь готовий на гірше. Тож я й був готовий на гірше. Бо що може виявитися найгіршого, як не зрада уроджених синів? Серед найбільш довірених ваших соратників я розмістив своїх агентів. Ваші спільники зрадили вас відразу, як тільки я їх притис. Ваші фактотуми та фаворити власне тікають із міста.

…Так, сини мої. Ви думали, що я сліпий та глухий? Що я старий, спорохнілий та дряхлий? Думали, що не бачу я, що обидва ви бажаєте трону й корони? Що лізете до них, наче свиня до трюфеля? Свиня, яка винюхає трюфель, дуріє. Від бажання, від жадання свого, від збудження та дикого апетиту. Свиня шаліє, квилить, риє, ні на що не зважає, аби ж тільки дістатися до трюфеля. Аби відігнати її, треба палюгою бити. А ви, сини, саме свинями й виявилися. Винюхали гриб, ошаліли від жадоби та апетиту. Але хрін там ви отримаєте, а не трюфель. А от палюги— цеї ви посмакуєте. Ви проти мене виступили, сини, на мою владу та особу повстали. А здоров’я людей, що проти мене постають, геть різко погіршується. Це факт, підтверджений медичною наукою.

…У порту кинув якір фрегат «Ахеронтія». Приплив він сюди на мій наказ, це я найняв капітана. Суд збереться завтра вранці, вирок винесено буде до полудня. А опівдні обидва ви опинитеся на кораблі. З борту дозволять вам зійти, лише коли фрегат мине маяк у Пакс де Мар. Що на практиці означає, що ваше нове місце мешкання— це Назаїр. Еббінґ. Маехт. Або Нільфгард. Або самий кінець світу та передпокій пекла, якщо забажаєте помандрувати саме туди. Бо сюди, у цю місцину, не повернетеся ви ніколи. Ніколи. Якщо вам милі голови на плечах.

— Ти бажаєш нас вигнати? — завив Зандер. — Так, як вигнав Віраксаса? Наші імена ти також заборониш згадувати при дворі?

— Віраксаса я вигнав у гніві та без вироку. Що не означає, що я не накажу його стратити, якщо він насмілиться повернутися. Вас обох на вигнання прирече трибунал. Легально та за законом.

— Ти так у тому впевнений? Побачимо! Побачимо, що скаже на таке беззаконня суд!

— Суд знає, на який вирок я очікую, і саме такий видасть. Одноголосно та однодумно.

— Авжеж, одноголосно! У цій країні суди незалежні!

— Суди— безумовно. Але не судді. Ти дурень, Зандере. Твоя мати була дурною, як чобіт, ти вдався в неї. Навіть замах цей ти, напевне, розробив не сам, усе запланував якийсь із твоїх фаворитів. Але в цілому я радію, що ти проти мене повстав, я з радістю тебе позбудуся. Інша справа— Егмунд, так, Егмунд більш спритний. Відьмак, найнятий для охорони батька дбайливим сином: ах, як же спритно ти приховував це в таємниці— так, щоби довідалися про це всі. А потім контактна отрута. Хитра справа— така отрута: їжу та напої мої куштують, але хто б подумав про держак кочерги в королівській спальні? Кочерги, якою користуюся тільки я і якої не дозволяю нікому торкатися? Мудро, мудро, сину. Тільки що твій отруйник тебе зрадив: так воно вже буває— зрадники зраджують зрадників. Чому мовчиш, Егмунде? Ти не маєш що сказати?

Очі Егмунда були холодні, надалі не було в них навіть тіні переляку. Аж ніяк не лякала його перспектива баніції,— зрозумів Ґеральт, — він не думає про вигнання чи про існування на маргінесах, не думає про «Ахеронтію», не думає про Пакс де Мар. А про що ж він думає?

— Не маєш, — повторив король, — нічого сказати, сину?

— Лише одне, — процідив Егмунд. — Одну народну мудрість, які ти так полюбляєш. Немає дурня більшого, ніж дурень старий. Пригадай ці мої слова, дорогий батечку. Коли надійде пора.

— Забрати їх, зачинити та пильнувати, — наказав Белогун. — Ото твоє завдання, Ферране, ото роль інстигатора. А зараз викликати мені кравця, гофмейстера та нотаріуса, усі інші— геть. А ти, відьмаче… Навчився ти сьогодні дечого, вірно? Довідався щось про себе? Напевне, те, який із тебе наївний фраєр? Якщо ти це зрозумів, то буде хоч якась користь із твого візиту сюди. Який оце візит власне скінчився. Гей там, до мене двоє! Відведіть цього відьмака до брами й викиньте геть. Та пильнуйте, аби перед тим не поцупив якогось срібного начиння!

* * *

У коридорі за вестибюлем дорогу їм заступив капітан Ропп. У супроводі двох осіб зі схожими очима, рухами та поставами. Ґеральт готовий був закластися, що всі троє колись служили в тому самому підрозділі. І раптом він зрозумів. Раптом зрозумів, що знає, що станеться і як підуть справи. Тож його не здивувало, коли Ропп заявив, що бере нагляд за ескортованим, і наказав гвардійцям іти геть. Знав, що капітан накаже йому йти за собою. Як й очікував, двоє інших ішли позаду, за його спиною.

Він передчував, кого застане в кімнаті, до якої вони увійшли.

Любисток був блідий, наче небіжчик, і явно переляканий. Але, здається, неушкоджений. Сидів на стільці з високою спинкою. За стільцем стояв худий тип із волоссям, зачесаним та зв’язаним у кінський хвіст. Тип тримав у долоні мізерикорд із довгим тонким чотиригранним вістрям. Вістря було націлене в шию поета, під щелепу, навскоси, уверх.

— Тільки без дурні,— застеріг Ропп. — Без дурні, відьмаче. Один непродуманий рух, хоча б смикнися, і пан Самса заколе віршомаза, як кабана. Не завагається.

Ґеральт знав, що пан Самса не завагається. Бо пан Самса мав іще паскудніші очі, аніж Ропп. Були то очі з дуже особливим виразом. Людей із такими очима інколи можна було зустріти в моргах та