Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

трону стане син, якого народить дружина, яку я беру собі сьогодні. Цей крок повинен забезпечити мені її прихильність та, хе-хе, чуттєвість. Це дасть мені трохи часу та спокою. Мине років двадцять, поки молокосос досягне віку, коли починають крутити змови. Але, — король скривився й підморгнув гофмейстерові,— якщо я захочу, то я все відкличу й визначу наступником когось іншого. Як би воно не було, це шлюб морганатичний, діти від таких шлюбів не наслідують титулів, чи не так? І хто в змозі передбачити, скільки я з нею витримаю? Чи немає інших дівок на світі, ладніших, красивіших та молодших? Тож треба буде скласти відповідні документи, якийсь шлюбний контракт чи щось таке. Май надію на краще, готуйся до гіршого, хе-хе-хе.

Слуга подав королю тацю, на якій лежали коштовності.

— Геть це, — скривився Белогун. — Не стану обвішуватися блискітками, наче якийсь франт чи нувориш. Надіну лише оце. Це дар моєї обранки. Малий, але зі смаком. Медальйон із гербом моєї країни, тож правильно буде такий герб носити. Це її слова: «Герб країни— на шиї, добро країни— у серці».

Поки Ґеральт, припертий до стіни, зрозумів, що й до чого, пройшло трохи часу.

Кіт, що вдаряє лапкою по медальйону. Золотий медальйон на ланцюжку. Блакитна емаль, дельфін. D’or, dauphin nageant d’azur, lorré, peautré, oreillé, barbé et crêté de gueules[46].

Було вже запізно реагувати. Він не зумів навіть крикнути та застерегти. Побачив, як золотий ланцюжок раптом скорочується, стискається на шиї короля, наче гарота. Белогун почервонів, відкрив рота, але не зумів навіть зітхнути чи крикнути. Схопився обома руками за горло, намагаючись зірвати медальйон або хоча б упхати під ланцюжок пальці. Йому це не вдалося: ланцюжок глибоко врізався в тіло. Король упав із табуретки, затанцював, відштовхнув кравця. Кравець захитався, закашлявся, певно, проковтнувши свої шпильки. Зіткнувся з нотаріусом, упали вони обидва. Белогун тим часом посинів, вибалушив очі, гепнувся на землю, кілька разів ударив ногами, напружився. І знерухомів.

— Рятунку! Король заслаб!

— Медика! — крикнув гофмейстер. — Кличте медика!

— Боги! Що сталося? Що з королем?

— Медика! Швидко!

Ферран де Леттенхоф приклав долоню до скроні. Мав дивний вираз обличчя. Вираз обличчя когось, хто потроху починає розуміти.

Короля поклали на канапу. Викликаний медик довго його оглядав. Ґеральта близько не підпустили, не дозволили подивитися. Крім того, він знав, що ланцюжок устиг розплестися ще до того, як прибіг лікар.

— Апоплексія, — заявив нарешті, випроставшись, медик. — Викликана задухою. Погане повітря вдерлося до тіла й отруїло гумори. Винні в цьому безперестанні грози, які посилюють густоту крові. Наука є безсилою, нічого не можу зробити. Наш добрий та милостивий король мертвий. Попрощався з цим світом.

Гофмейстер скрикнув, закрив обличчя долонями. Герольд обіруч схопився за берет. Хтось із придворних заплакав. Кілька впали на коліна.

Коридор та вестибюль раптом загуділи від відлуння важких кроків. У дверях з’явився велетень, чолов’яга десь семи футів зросту. У мундирі гвардійця, але зі знаками вищого звання. Велетня супроводжували люди в хустках на головах та із сережками у вухах.

— Панове, — промовив серед тиші велетень. — Пройдіть до тронної зали. Негайно.

— У яку таку тронну залу? — сіпнувся гофмейстер. — І навіщо? Чи ви розумієте, пане де Сантіс, що тут сталося? Яке нещастя? Ви не розумієте…

— До тронної зали. Це наказ короля.

— Король мертвий!

— Хай живе король. До тронної зали, прошу. Усі. Негайно.

У тронній залі, під морським плафоном із тритонами, сиренами та гіпокампами, зібралося кільканадцять чоловіків. Деякі мали на головах кольорові хустки, а деякі— капелюхи мореплавців зі стрічками. Усі були засмаглі, усі носили у вухах сережки.

Найманці. Неважко було здогадатися. Екіпаж фрегата «Ахеронтія».

На троні, на підвищенні, сидів темноволосий та темноокий чоловік із чималим носом. Теж був засмаглим. Але сережки у вусі не носив.

Поряд із ним, на приставному стільці, сиділа Ільдіко Брекль, досі в білосніжній сукні й досі обвішана діамантами. Нещодавня королівська наречена та улюблениця вдивлялася в темноволосого чоловіка поглядом, повним обожнення. Ґеральт уже певний час здогадувався про подальший розвиток подій, як і про їхні причини, співставляв факти та додавав два й два. Але тепер, у цю мить, навіть хтось із дуже обмеженим розумом мусив бачити та розуміти, що Ільдіко Брекль та темноволосий чоловік знайомі, причому дуже добре. І, схоже, давно.

— Принц Віраксас, князь Кераку, віднедавна спадкоємець трону та корони, — оголосив гучним баритоном велетень, де Сантіс. — Тепер король Кераку, законний володар країни.

Він схилився першим, а потім схилився на одне коліно гофмейстер двору. За ним— герольд. За їхнім прикладом пішли сенешалі, низько схиляючи голови. Останнім, хто схилився, був Ферран де Леттенхоф.

— Ваша королівська величносте.

— Поки що вистачить «ваша милість», — відкоригував Віраксас. — Повним титулом я стану користуватися після коронації. З якою, зрештою, зволікати ми не станемо. Чим скоріше, тим краще. Вірно, пане гофмейстер?

Було дуже тихо. Чути стало, як у когось із придворних бурчить у животі.

— Мій світлої пам’яті батько мертвий, — промовив Віраксас. — Відійшов до своїх славетних предків. Обидва мої молодші брати, що мене не дивує, звинувачені в зраді держави. Процес відбудеться згідно з волею померлого короля, обидва брати виявляться винними й за вироком суду залишать Керак назавжди. На борту фрегата «Ахеронтія», найнятого мною… і моїми великими друзями та захисниками. Померлий король, я про те знаю, не залишив заповіту чи офіційних розпоряджень стосовно престолонаслідування. Я б прийняв волю короля, якби таку було проголошено. Але її немає. Тож за правом наслідування корона переходить до мене. Чи є серед присутніх хтось, хто хотів би це заперечити?

Нікого такого серед присутніх не виявилося. Усі присутні достатньою мірою були обдаровані розсудком та інстинктом самозбереження.

— Тоді прошу розпочати підготовку до коронації, нехай займуться тим ті, у чиїй компетенції це знаходиться. Коронацію буде поєднано зі шлюбом. Бо я вирішив воскресити давній звичай королів Кераку, право, встановлене століттями. Воно проголошує, що, якщо наречений помер перед шлюбом, наречену повинен узяти за дружину найближчий нежонатий родич.

Ільдіко Брекль— це було помітно по її пломеніючому обличчю— давньому звичаю готова була піддатися хоч би й зараз. Інші зібрані мовчали, намагаючись, схоже, пригадати, хто, коли й через яку причину той звичай встановив. І яким чином міг той звичай бути встановлений століття тому, якщо королівство Керак не існувало навіть сотні років. Але наморщені від розумового зусилля лоби придворних швидко розгладилися. Усі, як один, дійшли вірного висновку. Що хоча коронації ще не було, але його милість Віраксас— практично король, а король завжди правий.

— Зникни звідси, відьмаче, — прошепотів Ферран де Леттенхоф, тицяючи Ґеральтові